Іноді кілька хвилин спілкування, добре слово й маленький гостинець можуть подарувати людині більше радості, ніж ми собі уявляємо. У цьому я переконалася сьогодні вкотре.
За фахом я бухгалтер, але ким я тільки не працювала за своє життя! Залізниця в Молдові, молодіжна організація на Сумщині, дитячий садочок, бухгалтерія автопарку в господарстві… А потім доля привела мене до Богодухова.
Тут я пекла хліб, прибирала, працювала кур’єром, а нині я менеджерка з реклами в газеті «МАЯК». І так непомітно для самої себе почала занурюватися ще й у журналістику. Знаєте, мені це подобається! Бо журналістика - це не тільки про події, а передусім про людей, їхні долі, турботи, радощі та надії.
Я люблю доброзичливих, щирих, позитивних людей. Люблю спілкуватися, слухати, підтримувати, ділитися гарними новинами. Мабуть, саме тому мені так хочеться, щоб наш «Маячок» потрапляв до рук читачів не лише як газета, а і як привід для зустрічі, розмови та усмішки.
Є в мене сусіди, які живуть за понад три кілометри від міста. Громадський транспорт сюди не ходить. Для когось це просто незручність, а для людей поважного віку, особливо тих, хто має проблеми зі здоров’ям, - справжня проблема. На таксі далеко не наїздишся, особливо на пенсію.
Але сьогодні не про проблеми, хоча їх тут вистачає. Сьогодні - про людей, які вміють радіти простим речам.
Я допомагаю нашій листоноші доставляти «МАЯК» сусідам. Тим, хто передплачує газету, підтримує наше видання і щотижня чекає на зустріч зі мною. Їм цікаво почути, що відбувається в Богодухові, дізнатися добрі новини, поговорити про життя. А я, своєю чергою, намагаюся їх підбадьорити, заспокоїти, розрадити.
Так було й сьогодні.
Їду з газетами й думаю: чи побачу своїх сусідів? Здалеку нікого не видно. Аж раптом один за одним виходять назустріч! Виявляється, вони вже здалеку впізнають мене й радіють, що приїхала.
А Володимир Миколайович, хоч і не передплачує газету, усе одно завжди підходить привітатися, пожартувати. Бо для доброго спілкування передплата не потрібна - потрібне бажання бачити одне одного.
Та цього разу я приїхала не з порожніми руками.
Сьогодні пані Вероніка запросила нас до свого салону для зйомки рекламного ролика. На знак вдячності вона передала смаколики - печиво, для наших передплатників. Частину ми роздали в редакції, а я відразу подумала про своїх сусідів. Ну як же я могла їх оминути?
Привезла й їм гостинці!
Бачили б ви, як вони зраділи! 
І справа зовсім не в печиві. Раділи увазі, несподіваному подарунку, самій зустрічі. Коли живеш далеко від міста, коли кожна поїздка потребує грошей і зусиль, коли не завжди є з ким поговорити, такі моменти набувають особливого значення.
Посиділи, поспілкувалися, новинами поділилися. І на душі стало тепліше - думаю, не лише в мене.
На фото - справа наліво: Володимир Миколайович, Олексій Опанасович та Олександр Якович.
Запитала я чоловіків, чим займаються на пенсії. Виявилося, що всі вони приблизно одного віку, але сидіти склавши руки не звикли. Одноголосно відповіли: домашнім господарством, городами, живністю.
А ще в кожного є собачки, які всюди біля своїх господарів. Справжні вірні друзі!
Коли ж прийдуть морози й випаде сніг, роботи не поменшає: треба й дров нарубати, й будинки обігріти, й сніг почистити. Ось таке воно, пенсійне життя наших чоловіків: щоденні турботи, праця, господарство та вірні чотирилапі помічники.
А ще - очікування Перемоги. Якнайшвидшої, такої омріяної!
Ті, хто знає, де живуть ці чоловіки, пам’ятають, як їхні домівки опинялися під обстрілами, як небезпека загрожувала життю. Їм, як і всім нам, хочеться одного: щоб нарешті настав мир, щоб можна було спокійно жити, працювати на своїй землі, зустрічати ранки без страху й будувати плани на завтра.
Пані Зоя та пан Олексій попросили передати щиру подяку Вероніці за смаколики. А нам, МАЯКІВЦЯМ, сказали велике ДЯКУЮ за те, що ми є!
І знаєте, ці слова для нас багато важать.
Бо «МАЯК» - це не тільки сторінки газети, новини, оголошення чи реклама. Це люди, які читають нас, чекають на нас, довіряють нам. Це знайомі обличчя, теплі зустрічі й розмови через паркан. Це можливість подарувати комусь усмішку навіть тоді, коли за вікном непрості часи.
Я не знаю, чи можна змінити світ одним маленьким вчинком. Але точно знаю: можна зробити світлою чиюсь днину.
І якщо після моєї поїздки хтось усміхнувся, комусь стало веселіше, а хтось із нетерпінням чекатиме наступного тижня, щоб знову побачити мене й почути новини, - значить, я недаремно сьогодні сіла на свій транспорт і повезла людям наш «МАЯЧОК».
Бо іноді ми веземо людям не лише газету. Ми веземо увагу, турботу й частинку душевного тепла.
А це, погодьтеся, теж дуже важлива справа.
