Надія Павлівна Костікова зустрічає мене у своїй оселі. Нещодавно вона зателефонувала мені і запросила, щоб я прийшла і  її вислухала.. 
   Надія Павлівна -людина в Богодухові відома. Понад 40 років (з 1977-го по 2011-й) вона віддала роботі в місцевій санстанції. Сьогодні ветеранка праці опинилася в ситуації, коли змушена економити на найнеобхіднішому - послугах соціального працівника. 
   Не одне десятиліття  вона дбала про здоров’я громади, про чистоту та безпеку кожного з нас. Але сьогодні, на схилі літ, жінка залишилася наодинці з цифрами, які не сходяться, і тарифами, які неможливо осягнути…Вона самотня, у неї немає родини, немає дітей…


-    Раніше я платила 120 гривень, потім 150, останній раз було 193, -ділиться Надія Павлівна. -А тепер, коли я порахувала за новими тарифами, виходить майже тисяча гривень на місяць…- голос Надії Павлівни здригається. Для самотньої пенсіонерки це просто непідйомно, коли минулого місяця тільки за газ сплатила 4000 грн.
Тепер, так би мовити,  кожен рух соціального працівника має свій «цінник». Винести сміття - 19 гривень. Сходити по продукти в магазин - 71 гривня (це за один раз), стільки ж -сходити в аптеку. А якщо потрібно на ринок - понад 200 гривень за один візит.


-    Як Ви викручуєтеся? -питаю у ветеранки праці.


- Викручуюсь так: замість двох разів на тиждень, прошу приходити лише раз. Один раз у магазин, один раз винести сміття... Тепер я плачу 471 гривню, але ж послуг стало вдвічі менше! Раніше такі пенсіонери, як я, взагалі обслуговувалися безкоштовно, - ділиться жінка.


…Ось така гірка арифметика старості. Надія Павлівна змушена обирати: чи купити зайвий десяток яєць, чи заплатити за те, щоб їй допомогли винести пакет зі сміттям. Вона не скаржиться на роботу соцпрацівників, вона задоволена якістю обслуговування. Але жінка  ставить справедливе запитання системі: як вижити самотній людині з такими розцінками?
 Звісно, усі ми розуміємо: зараз час випробувань для всіх. Виживають люди, виживають структури, виживає держава. Кожна копійка в бюджеті на рахунку. Але хіба не для того існує  влада, депутатський корпус та меценати, щоб знаходити механізми підтримки для найменш захищених?
   Невже немає можливості зробити оплату прийнятною для таких, як Надія Павлівна? Для тих, хто не має дітей, хто все життя присвятив роботі в громаді, хто віддавав себе людям, а натомість отримав платіжку, яку несила оплатити?
   Час  невблаганний, і завтра на місці Надії Павлівни може опинитися кожен із нас. 
  Знаєте, я й досі згадую цей сьогоднішній візит до неї: як вона щиро раділа  гостинцям, як з ніжністю розповідала про своїх п’ятьох котиків, що стали її єдиною сім'єю. Як дбайливо показувала старі, пожовклі світлини, бо вона богодухівка з діда-прадіда, і кожна вулиця нашого міста для неї рідна.
   Надія Павлівна проводжала мене до порогу з надією і сльозами в очах…
  Звісно, найближчим часом ми опублікуємо в газеті офіційну інформацію про тарифи. Але чи змінить це ситуацію? Чи стане від цієї сухої бюрократичної відповіді легше Надії Павлівні, коли вона знову залишиться наодинці зі своїми розрахунками?
   Як редакторка, як журналістка, я зроблю свою справу - подам запити, отримаю роз'яснення. Але як просто людина - я почуваюся безсилою...