26 квітня - Міжнародний день пам’яті про Чорнобильську катастрофу.
Минуло вже багато років, але для тих, хто був там, Чорнобиль не став минулим.
Сьогодні у нашій громаді проживає 146 ліквідаторів та 39 вдів із підтвердженим статусом. Про це розповів редакції Валерій Деркач, голова Харківського обласного відокремленого підрозділу ГО «Всеукраїнська спілка інвалідів-ліквідаторів «Чорнобиль-86».
- Ми тримаємося разом навіть у ці складні часи, - говорить Валерій Петрович. - Намагаємося допомагати один одному, вирішувати важливі питання. Завдяки міській раді щороку маємо можливість підтримати ліквідаторів матеріально. І, звісно, допомагаємо нашим захисникам. Хочу побажати своїм, так би мовити, колегам - миру, здоров’я і добра…
Сьогодні на шпальтах районки ми розповімо про двох наших землячок - Людмилу Піхтярєву з Богодухова та Олену Соболєву з Гут. У 1986–1987 роках вони були там - у зоні відчуження. Працювали телефоністками, забезпечували зв’язок. На той час їм було відповідно всього 28 і 25 років. Молоді, сповнені життя… І майже ніхто тоді не усвідомлював, з якою небезпекою має справу.
Людмила Миколаївна пригадує січень-квітень 1986-го. Тоді вона навчалася у Черкасах на курсах підвищення кваліфікації. Поруч були дівчата з Прип’яті, з якими вона здружилася.
- Пам’ятаю, як 26 квітня подруга Свєта телефонувала додому - і ніхто не брав слухавки… Вона не знаходила собі місця, страшно було на неї дивитися, - розповідає жінка. - А в новинах - тиша. Лише 29 квітня рідні повідомили, що всі живі, їх евакуювали… І ще сказали, що її брат тієї ночі був на зміні на ЧАЕС…
Олена Іванівна потрапила до Чорнобиля восени 1986 року, у відрядженні була з 1 жовтня по 1 листопада. Каже, їхати не хотіла.
Три дні відмовлялася. Але це армія… - зітхає вона. - Поїхала я зі сльозами. Переляк був страшенний. Адже розуміли, що ця радіація - невидимий ворог.
Жили у селі Опачичі, працювали у Чорнобилі. Обслуговували військовий і спецзв’язок.
- Найстрашніше - це ті будинки… Вікна і двері забиті дошками навхрест. Ніби все ціле, але мертве… - тихо говорить жінка. - А ще тварини… Бігали коти, собаки, навіть нутрії…Коти сиділи на воротах і чекали господарів. Кури жили на деревах… Ми їх підгодовували…
Робота була виснажливою: по 12 годин без вихідних. Після зміни - ще години на дезактивацію транспорту. На відпочинок залишалося зовсім мало часу.
- Той місяць для мене був як рік, - зізнається Олена Іванівна.
Та навіть там, у Чорнобилі, траплялися світлі моменти. Саме в автобусі вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком.
- Уже на третій день він сказав: «Давай одружимося», - усміхається жінка. - І через пів року ми справді одружилися…
… Людмила Миколаївна була у зоні влітку, з 6 червня по 7 липня, 1987 року. Жила у вагончиках за 30 кілометрів від Чорнобиля, працювала на переговорному пункті вузла зв’язку.
- Приходили люди після нічної зміни - у білих халатах, шапках… дзвонили додому… - пригадує вона. - А навколо - тиша і пустка…Мені й досі моторошно, як згадую той Чорнобиль. Мертві міста, села, вулиці… Будинки, в яких було все - від меблів до одягу, але не було людей… Страшно…
Обидві жінки пережили Чорнобиль. А тепер живуть у час війни.
- Зараз найбільше мрію про мир, як і всі, - ділиться Олена Соболєва.- Моя мама пережила Другу світову, на наше покоління випав Чорнобиль… А на долю наших дітей і онуків - ця війна…
- Так хотілося, щоб війна не торкнулася наших дітей… але, на жаль, не вийшло, - тихо додає Людмила Піхтярєва.
І попри все - вони тримаються. Бо поруч - найрідніші: донька Світлана, син Артем, онуки й маленька правнучка Олександра у Людмили Піхтярєвої; сини Ігор та Олег, онуки Максим і Мілана - у Олени Соболєвої. Саме вони дають сили жити, пам’ятати і вірити…
Чорнобиль залишив у їхньому житті слід, який не зітреться ніколи. Але поруч - життя, яке триває, зі своїми радощами, тривогами, надіями. І сьогодні, коли Україна знову переживає важкі випробування, їхні слова про мир звучать особливо щиро і по-справжньому, бо ті, хто бачив порожні міста і мовчазні вулиці, як ніхто інший знають ціну спокою. І ціну життя…
Тетяна Лучинська
