Вимираючі села…Ця тема хвилює вже не одне десятиліття. І з кожним роком маленьких населених пунктів стає все менше й менше. Це стосується і нашої громади - майже кожного села, про які ми часто розповідаємо на шпальтах районки.
ВІДЕО-ВНИЗУ
Новософіївка сьогодні: демографія і реалії
Нещодавно «маяківці» побували у селі Новософіївка. Цього разу ми відійшли від традицій: не попереджали заздалегідь нікого з місцевих жителів, не мали конкретних планів для спілкування чи підготовки нарисів. Єдина мета - зняти відео про місця, де колись жив поміщик Голоперов з родиною, у рамках авторського проєкту Наталії Могилевської «Легенди дворянського Богодухова».
В’їжджаючи до села, дивуватися було нічому: такі краєвиди бачимо щоразу, коли відвідуємо депресивні села. Картина скрізь майже однакова - розбиті дороги, бур’яни понад шляхами, порожні хати, зруйновані чи занедбані школи, дитсадки, клуби… У багатьох селах немає навіть магазину -приміром, у Малій Іванівці, про яку ми розповідали нещодавно. І, звісно, головна асоціація з такими селами - тиша та безлюдність.
Таке ж враження справила і Новософіївка. На вулицях - жодної людини. Лише вдалині чувся гавкіт собаки та лунав звук електропилки, видно, хтось заготовляв дрова на зиму, адже газу тут нема.
Ми йшли вулицею у надії зустріти бодай когось, водночас милуючись природою, яка тут справді надзвичайна: поля, яри, балки, ставок… І мимоволі уявляли, яким колись було село.
«Ще десять років тому в селі мешкало 315 жителів, нині ж залишилося лише 186…» - про це розповіла староста Дмитрівського старостинського округу Наталія Куліш.
- На жаль, процес занепаду сіл триває по всій Україні вже багато років, - з сумом констатує Наталія Володимирівна. - І це боляче визнавати. До складу Дмитрівського старостату входять сім населених пунктів - Дмитрівка, Матвіївка, Новософіївка, Горбанівка, Новоукраїнка, Щербаки та Бабаки. На жаль, кожне з цих сіл нині можна назвати депресивним.
Колись, років 10-15 тому, я аналізувала демографічну ситуацію. На той момент співвідношення народжуваності й смертності складало приблизно 1 до 2: за рік помирало близько 30 людей, а народжувалося - 15. Тепер же ситуація значно гірша. За весь минулий рік у Дмитрівському старостаті зареєстрували лише двох новонароджених - обидва у Новоукраїнці. Старше покоління відходить, а молодь виїжджає з села, оскільки немає роботи. А як наслідок – у селах немає дітей, тож закриваються дитсадки та школи…На сьогодні – жодної школи у всьому старостаті.
Хочеться лише сподіватися на краще. Вірю, що після війни наші земляки повернуться, і ми зможемо відродити рідний край.
У Новософіївці ми почули гуркіт трактора. Чоловік, який назвався Олександром, дізнавшись, що ми з редакції, категорично відмовився фотографуватися і розповідати про себе. Та дещо нам все ж вдалося з’ясувати. Чоловік - одноосібник: обробляє поле, вирощує врожай, працює на землі. Вирощує кавуни, кукурудзу. Людина працьовита.
У селі, точніше за селом, ми побачили ще одну впорядковану ділянку з кавунами і полуницями. Знаєте, аж гордість узяла: які ж у нас молодці люди! Не склали руки, живуть у прифронтовій громаді і вирощують для себе й для нас щедрі дари землі, доводячи, що навіть у найтяжчі часи українське село живе.
Недалеко від того поля нас зустрів біля двору літній чоловік. Дізнавшись, що ми з газети, він виніс табуретки й старі фотографії. Так ми познайомилися з Володимиром Володимировичем Вакуленком. Йому вже за 80, і він зберігає чимало цікавих історій.
- Ой, колись наше село Новософіївка «гриміло» на весь район! - з ностальгією розповідав він. - Років 50 тому тут жило не менш ніж пів тисячі людей. Була школа, два магазини, бібліотека, клуб. І клуб, до речі, найкращий у районі! Працював промкомбінат: спершу видобували торф, пізніше плели кошики, а ще пізніше тут був швейпром. У людей була робота, в селі жило багато молоді, на вулицях лунав дитячий сміх… А зараз тиша…
Зайшли ми й до єдиного магазину. Продавчиня розповіла, що асортимент достатній, але найчастіше люди купують лише хліб (його привозять із Козіївки Краснокутської громади). Інші товари селяни купують у райцентрі або просять привезти когось знайомого, адже більшість жителів - люди старшого віку. Добре, що ще ходить рейсовий автобус.
Минуле і руїни. Сліди панської садиби
Ми довго шукали місце, де був маєток поміщика Голоперова (історію про нього ви вже читали в попередньому кольоровому номері «Маяка»). Поспілкувавшись із місцевими, ми з’ясували, що маєток розташовувався не у самій Новософіївці, а за кілька кілометрів - у селі Зарічне (колишнє Крупське). Архівні документи підтверджують: у часи, коли Новософіївка була великим селом, садибу звели у селі недалеко від ставка. Згодом же на території села з’явився відділок «Крупське» (судячи з назви - вже після революції) як структурний підрозділ колгоспу «Червоний Промінь». Саме тому в уявленні місцевих спогади про поміщицький маєток переплелися з історією цього відділку.
Тож ми вирушили туди.
І знову - жодної душі на вулицях. Та згодом зустріли чоловіка, який порався біля двору. Це був 87-річний Петро Степанович Помазан.
- Народився і помру тут, - каже він.
Разом із дружиною Вірою Павлівною вони прожили вже 65 років.
У молодості Петро Степанович був знаним механізатором колгоспу, передовиком. Його прізвище постійно красувалося на Дошці пошани. Має 47 років трудового стажу і за цей час змінив 11 тракторів. Найбільше любив працювати на МТЗ-80. У 1995-му пішов на пенсію, але й досі не сидить без діла: господарство, сад, город… Біля двору і в дворі - лад і порядок. Разом з подружжям ми переглядали старі світлини з їхнього сімейного альбому, які повертали їх у молоді роки, коли були здоровими й щасливими.
- Тепер у всіх одна мрія - щоб швидше скінчилася ця клята війна, - говорили вони в один голос.
А потім чоловік покликав мене на сусідню вулицю - показати панський маєток, точніше те, що від нього залишилося. Ми йшли поруч, і він дорогою показував руїни.
- Знаєте, деякі старі приміщення розібрали вже під час повномасштабної війни, - з болем промовив сільчанин. - Ось, дивіться: тут була «панська контора». Її розібрали всього два місяці тому.
Ми рушили далі. Петро Степанович не зупинявся, йшов уперед і вказував рукою на рештки споруд.
- А це були панські склади. Тут колись кишіло життя… А зараз бачите - самі руїни та голий фундамент.
Я йшла слідом і відчувала: боляче дивитися на ці залишки колишньої садиби. Колись величні будівлі тепер розібрані на цеглу й будматеріали. А це ж наша історія, яка могла б стати музеєм чи пам’яткою. Звісно, хтось скаже: «Не на часі, нині є справи важливіші». Та разом із цими стінами руйнується й пам’ять, і наша самоідентифікація…
Контраст: Бірки на Волині
Для контрасту хочу згадати досвід Волині. У селі Бірки Любешівської громади проживає понад 1600 мешканців, серед них 190 жінок носять почесне звання «Мати-героїня». Торік у селі народилося 15 дітей, цього року - вже більше десяти. Секрет у тому, що молодь тут не залишає батьківські оселі, а будує житло поруч. Збережено традиційний уклад: люди ведуть господарство, тримають худобу, обробляють великі городи, і діти змалку відчувають свою значущість. А ще війна зміцнила родинні зв’язки: родина стала головним захистом і тилом.
Місток до Бабаків: тонка лінія між життям і забуттям
Ми ж повертаємося до нашої розповіді. Виїжджаючи з Новософіївки польовими дорогами (які, до речі, виявилися кращими за розбитий асфальт), зустріли кількох сільчан. Вони попросили нас поглянути на місток через ставок, який сполучає Новософіївку і Бабаки. А в Бабаках нині мешкають лише двоє людей!..
Місток справді небезпечний. Один із двох жителів Бабаків власними силами саме у цей день трохи підремонтував його. Місцевий рибалка розповів, що взимку жінка впала з мосту й провалилася під лід - добре, що хтось був поруч і врятував.
Так, на капітальний ремонт потрібні чималі кошти. Хтось скаже: «Для чого, якщо в селі живуть лише двоє людей?» Але ж це люди. Їм також потрібен зв’язок із «цивілізацією», хліб і найнеобхідніше. Можливо, допомогти могли б місцеві фермери чи небайдужі громади.
А як повернути життя в села? Це замкнене коло: немає інфраструктури - бо немає людей, і немає людей - бо немає інфраструктури.
Та, можливо, після війни ситуація зміниться. Уже сьогодні багато внутрішньо переміщених осіб мешкають у селах громади. І, можливо, якась покинута хатина в Новософіївці чи Бабаках стане для когось справжнім домом. А тоді відродиться і село, і зруйнований місток стане символом відродження та возз’єднання…
...А тоді відродиться і село, і зруйнований місток стане символом відродження та возз’єднання. Бо дім - це не лише стіни, а місце, де тебе чекають. І якщо хоча б одна родина запалить світло в порожній хаті, посіє город, пустить дитину до місцевої школи - це вже крок до нового життя. Села можуть ожити знову - через людей, які шукають не лише притулку, а й коріння. І, можливо, саме з руїн почнеться нова історія - тиха і жива...
