Від Новоселівського літописця

ГОЛОДНА ВЕСНА 1946 РОКУ

Настав 1946 рік. Знову нічого кращого, хоч і сподівались на краще. Люди старались працювати в колгоспі і вдома. Колгосп у нас був маленький, працювало в ньому дворів сімдесят, мав назву «Нове життя».

Прийшла весна, знову те саме, обробіток ґрунту, сівба, садіння… Нам, дітям, які ходили до школи, навесні життя покращилось. В класах за столами ми вже сиділи без верхнього одягу, писати стало зручніше. Пригадався один весняний день, який запам’ятався на все життя.

Початок квітня, день похмурий, дощовий, непривітний. Тітка пішла в колгосп, щоб дома не сидіти. У таку погоду і на початку квітня у колгоспі роботи майже не було: хто раніше прийде, тому дадуть якусь роботу, а тих, що прийшли пізніше, відсилали додому.

Вранці дід молов кукурудзу на саморобних жорнах, мати варила квасолю, сіяла ситом борошно, яке дід намолов, крупу залишали на кашу. Борошно  мати

змішувала з товченою квасолею, готувала тісто на пампушки.

Я пішов у школу надголодь, поївши без хліба вечірнього супу. У школу брати було нічого. На уроках думав про пампушки, яких мати напече. Якщо у школу брав хтось поїсти, а більше всього – шматочок хліба або оладок, діти багатших батьків брали ще й по шматочку сала. Хто їв сало, ми їх називали «буржуями». Коли на перервах хтось щось їв, діти його обступали, просили відщипнути хлібця або залишити трохи сальця. Та хіба ті декілька учнів, що брали щось поїсти, всім наділити, бо й самим мало було.

Додому зі школи летів швиденько, забіг у хату. На жаровні лежали-дожидались обіду білі рум’яні пампушки. Правда, на смак вони були не дуже добрі, та дарма. Схопив найбільшу пампушку і вибіг із хати за двір. Відкусив пампушку і подумав, що треба бігти до школи: «нехай і в мене попросять поділитись пампушкою. Школа була поруч, багато бігти не довелося б.

Плани довелося змінити. З Богодухова їхав конем з бричкою дядько Петро Сороколат, я його добре знав. Кожного дня він возив молоко із Забродів на молочарку в Богодухів. Думаю, що робити: до школи бігти чи попроситись у дядька, щоб покатав мене на хвостовику возу. Дядько був хороший, дозволяв дітям покататись, не те, що інші – бувало й батогом били.

Дядько, доїхавши до мене, зупинився, питає «Ти сухий хліб їси? Дай-но його сюди». Я нічого не зрозумів, але пампушку швиденько заховав за спину: «Не дам!». Дядько посміхнувся: «Та я віддам його тобі, тільки в олію вмочу». Я зрадів і віддав йому мою красиву пампушку. Дядько відкрив молочний бідон, розламав пампушку навпіл, щоб більше олії набрала, і щедро вмочив спочатку один шматок, а потім інший, і віддав мені. Як зараз себе бачу: я їм пампушку, смакую олією, смокчу пампушку, облизую руки. Олія тече у мене по руках, бороді, шиї, капає на сорочку, пахне свіже-збитим ароматом, який просто неможливо описати і який врізався в моїй пам’яті назавжди. Після того смакування в голодний 46-й рік я більше ніколи не відчував подібного аромату, купуючи олію на базарі.

Павло Варченко