Сьогодні, 26 червня, свій ювілейний день народження відзначає Валентина ГОНЧАРЕНКО - голова первинної організації ветеранів-зв’язківців, що сьогодні об’єднує 64 людини.
Життєвий шлях Валентини Григорівни - це історія праці, любові, служіння людям. Ще в дитинстві вона мріяла стати кулінаром, та доля підготувала інший рецепт - із нотками зв’язку, відповідальності та турботи…
Валентина після закінчення 8 класу хотіла стати кулінаром, але, на превеликий жаль, а, може, на радість, в те училище можна було вступити лише після 10 класу. Тож вона продовжила навчання у школі. 
Після школи працювала вожатою в таборі «Ластівка» (Перемога), а у 1973 році закінчила училище зв’язку й прийшла на роботу до районного вузла зв’язку (нині - «Укртелеком»). Там залишилася надовго. 


Струнка, з довгою чорною косою, у міні-спідничці - вона відразу впала в око всім, і не лише за вроду, а й за хист, організованість, людяність.
Валентина працювала на «кросі» - підключала абонентів, вела облік пошкоджень, співпрацювала з електромонтерами. У ті часи наявність телефону вдома була справжнім святом, а абонентів із кожним роком більшало : спочатку було  450, а коли почала розвиватися міська телефонна мережа – їх стало 5 000, та ще 2000 -у сільській місцевості (Приблизно 1976-1978 р.р.). Була ще така робота- обходити квартири, приватні будинки, пропонуючи жителям стати абонентами телефонної мережі.
Під час свят чи форс-мажорів - Валентина Григорівна брала на себе й інші обов’язки: телеграфістки, сортувальниці, оператора поштового зв’язку. Вона працювала навіть уночі, у вихідні й на державні свята. Була незмінною Снігуркою на дитячих ранках та екскурсоводом для школярів.
На роботі вона зустріла і своє єдине кохання - Олексія. У 1974.-му він став її чоловіком.
Життя йшло своїм світлим шляхом. У 20 років Валентина Григорівна народила сина Сашка - подарунок долі на власний ювілей. А ще через п’ять років у родині з’явилася донечка Таня. Діти виросли гідними людьми, і стали гордістю батьків.


Продовженням цієї родинної історії стали онук Олександр та онучка Таїсія - справжнє сонце для бабусі.
Неможливо не згадати Олексія Івановича - людини, якої сьогодні так не вистачає. Він був справжнім Майстром із великої літери: завжди ставив на перше місце не винагороду, а результат. Якісна, чесна, сумлінна робота- ось його принцип.
Залужани, колеги-зв’язківці добре пам’ятають, скільки добрих справ зробив Олексій Іванович. Саме він умів за лічені хвилини виявити й усунути пошкодження на сільській станції, точно й вправно замінити реле, підпаяти контакт. І завжди - без метушні, з людяністю, у справжній тиші професіоналізму.
А які свята організовувала Валентина Григорівна на Івана Купала на вулиці Піщаній! Там збиралася дітвора - і місцева, і та, що приїжджала з Харкова та інших міст колишнього Радянського Союзу на канікули до бабусь і дідусів. Усюди лунали пісні, танці, дитячий сміх. Глядачі аплодували - щиро, голосно, із захопленням. Бо там, де Валентина Григорівна - завжди свято, завжди тепло.
Шановна Валентино Григорівно!
Бажаємо Вам міцного здоров’я, радості від дітей та онуків, гарних врожаїв на городі й тепла - у серці й в оселі.
Нехай під мирним небом Богодухівщини, Харківщини та всієї України ще довго звучить Ваш дзвінкий голос, та буде надійно з’єднаний той, найголовніший у світі, - людський зв’язок.
З повагою - ветерани зв’язку, працівники «Укртелекому» та залужани.