Війна розкидала наших земляків по світу. Хтось опинився у сусідній Польщі, хтось у Німеччині чи далеких країнах. Нове життя за кордоном - це завжди випробування: інша мова, нові закони, інші звичаї. Та попри труднощі, кожен знаходить свій шлях : хтось уже облаштувався і має роботу, хтось досі сумує за домом і мріє повернутися. Ми провели опитування та поспілкувалися з нашими земляками, щоб дізнатися, як вони адаптувалися, що найбільше вразило й чи планують вони повернення додому.


Але, передусім, хотілося б поділитися щемною історією від пані Валентини Білоус, яка народилася у нашому селі Олександрівка, там провела дитинство і юність. Жила і працювала на Луганщині. Щаслива у родині, активна та ініціативна, знана вчителька української мови і літератури у своїй громаді, доброзичлива і відкрита до життя…Війна перекреслила усі плани. Місто окуповане, чоловік захищає Україну. Валентина виїхала до Франції…Як живеться їй там? Почитайте…


Валентина Білоус: «Може, я вже не я?»

Я знаю, що я вже не та людина, якою була до Франції. 
"До" в мене був статус вчителя української мови та літератури, професіонала, класного репетитора. 
Тут я ніхто. Одна із тисяч таких , як я. 
Там, в Україні, я вчила дітей, абітурієнтів, студентів української мови. 
Тут сама вчусь французької.
Там я була душею компанії, веселою, життєрадісною, співала, танцювала, жартувала, приймала гостей, частувала.
Тут я увесь час у тривозі за своїх рідних. Не співаю і не танцюю, жарти з мого життя  непомітно зникли. 
Там я знала, що я хочу приготувати поїсти. Тут це необхідність. Та й продукти мають інший смак, я й досі не можу до них звикнути.
Там я могла вирішити будь-яке питання.
Тут я виявилася безпомічною. Певний час нічого не розуміла, жила, як у вакуумі. Коли зрідка чула німецьку, яку давно вчила в школі й інституті, то відчувала малесеньку впевненість, бо могла хоч  якісь пару слів сказати у відповідь.
 Кожна зустріч, спільна вечеря із знайомими французами ставали для мене справжнім іспитом: екзаменом, внутрішніми тортурами.
Було відчуття, що я злетіла сходами вниз із дев'ятого поверху.
Добре, що хтось придумав перекладач, і з його допомогою можна було порозумітися.
Хотілося замкнутися в чотирьох стінах і нікуди не виходити, нікого не бачити. Але в моїй ситуації це було неможливо.
Пройшло три роки. 
Моя країна, моя сім'я, мої вірні друзі у мене в смартфоні. Я не випускаю його з рук. 
У мене давно вже й тут є хороші знайомі, подруги.
Спілкування з французами перестало бути для мене  стресом. 
Треба сказати, що настільки привітних і добрих людей я в своєму житті не  зустрічала. Я не сподівалася на розуміння і підтримку,  а тут мене відчули, мов рана сіль..
 Мені дуже пощастило. Я дуже вдячна моїм тутешнім друзям, вони знають про це. Їх імена - назавжди в моєму серці. 
Я вдячна абсолютно всім, кого я знаю тут в обличчя, за їх "бонжур" і "са ва?", за посмішки, приязнь, за запрошення провести разом час, за все.
Дитина.
Співає частіше французькою.   Рахує дні й числа французькою. Читає і добре  розуміє французьку. Береться вчити своїх ляльок і мене. Пояснює правила.
6 з половиною років. 
Я бачу, що вона починає мислити французькою. 
Вимушена еміграція змінила нас усіх. 
Дорогу ціну ми платимо за це...
Я - та сама Я. Просто в іншій локації. Вирвана з корінням рослина , яка вже віддала свої плоди;  викинута за межі рідної землі в сприятливе середовище. Хтось скаже, що запізно. 
І це логічно, це правда.
Такий етап життя. Такий досвід. Що далі? 
Вчитися.
Лишитися собою. 
Лишитися Людиною. 
Жити. 
Вірити. 
Любити.


-    Пані Валентино, що б Ви хотіли сказати своїм землякам з Богодухівщини? – питаю співрозмовницю.
-    Моя колиска- Богодухівщина, - з ностальгією ділиться Валентина. - У Богодухові я проходила педагогічну практику в школі номер 2. Знаю, що її знищено. Але пам'ять незнищенна. Я часто бувала в Богодухові протягом навчання. Моя дорога додому - через Богодухів. Давно там не була, але пам'ятаю всі пам'ятні для мене місця:  район медучилища, автовокзал і все , що навколо нього, дорогу на Олександрівку і наш "п'ятачок, на якому ловили попутки...
Моїм землякам богодухівцям, олександрівцям, хрущовомикитянцям, шарівцям - щирі вітання і побажання вижити у цей лихий час, жаліти і підтримувати один одного.  Бажаю мирного неба, безпеки, міцного здоров'я, а також - знаходити хоч маленьку радість у дні, що прийшов. Тримаймося разом!


Результати «Маяківського опитування»
Звісно, це опитування не репрезентативне, та все ж дає розуміння того, як живеться нашим землякам у інших країнах. Причому 27% респондентів або їхніх родин мають досвід життя за кордоном, а 69% залишилися в Україні.
Ті, хто змушений був виїхати, поділилися думками щодо труднощів адаптації. Найбільші: мовний бар’єр (37%), пригнічений емоційний стан (21%), відсутність підтримки від місцевих (17%), відчуття самотності (ностальгія) -12 %. Менш поширені: проблеми з житлом (2%), культурні відмінності (1%).
Що розчарувало наших земляків і землячок за кордоном? Передусім, бюрократія (32%) – це головне. Високі витрати на життя й завищені очікування (по 16%). 14% відповіли: «Нічого, все сподобалося». Були також відповіді «Байдужість людей», «Культурні бар’єри», «Труднощі з інтеграцією в суспільство».
Водночас, відповідно до опитування, респонденти висловили думку про позитивні враження. Це -можливості для розвитку й навчання (46%), чистота та організованість (38%),  доброзичливість місцевих та культурне різноманіття (по 7%).
Тішить, що земляки та землячки мають досягнення : 40% знайшли роботу, 20% здобули нову освіту/навички, 20% знайшли нових друзів. Щоправда, 20% відзначили, що нічого важливого не досягли.
Що стосується загальної оцінки досвіду, то  50% респондентів вказали її як «Позитивна» (нові можливості), а 50% - як «Нейтральна» (було по-різному). Водночас негативних оцінок практично немає.
Чи планують земляки повертатися додому?
Інфографіка яскраво засвідчує про те, які плани на повернення і що впливає на це рішення.


Отож, опитування показує, що більшість опитаних зараз проживають в Україні, але ті, хто має досвід життя за кордоном, оцінюють його радше позитивно чи нейтрально. Серед переваг закордоном - можливості для розвитку, чистота та організованість, а серед розчарувань - бюрократія та високі витрати.
Найбільший виклик адаптації - мовний бар’єр та емоційна напруга, водночас значна частина змогла знайти роботу чи здобути нові навички.
Головний чинник для повернення - безпека в Україні. Люди хочуть додому, але рішення напряму залежить від умов життя, соціальних гарантій і стабільності…


Ольга Колій: «Головне - щоб було куди повертатись. Щоб був мир…»

Ці думки підтвердила і одна з респонденток – Ольга  Колій .

 

 


-    Я народилася, навчалася, працювала в Богодухові, -розповідає молода жінка. -  Тут я жила, мріяла, подорожувала, відпочивала, вийшла заміж і народила двох чудових діток. Все було добре… до 24 лютого 2022 року. 
Після повномасштабного вторгнення життя поділилося на «до» і «після».
Перші два тижні ми ще залишалися вдома, а потім прийняли важке рішення виїхати. Спочатку - на західну Україну, до Кам’янця-Подільського. Там ми прожили півтора року, а згодом виїхали до Німеччини.
У Німеччині живемо майже два роки. Спочатку було дуже важко морально. Здавалося, тут усе чуже: інші звичаї, інша мова, інші люди. Тебе ніхто не розуміє, навколо - нові правила й закони, інша культура. Часто хотілося все кинути й повернутись.
Зараз поступово до всього звикаєш. З’ясовується, що не все так страшно, як здавалося на початку.
Ми вивчаємо німецьку мову, діти навчаються у німецьких школах і паралельно - дистанційно в українських.Я - фотограф. До початку повномасштабної війни я знімала в Богодухові та Харкові, і це була моя улюблена справа. Потім була пауза. Шок. Невідомість. Не знала, що робити далі.
Та з часом я знову повернулася до фотографії. Тепер знімаю у Німеччині - і, звичайно, вдома, коли приїжджаємо до Богодухова.
Чи хочу повернутись додому?
Дуже складне питання. Якби ви запитали мене два роки тому — я б без роздумів відповіла: «100% так». А зараз - 50/50.
Бо де б ми не були - усе доводиться починати з нуля: нова робота, нове житло, нові знайомі. І повернення додому також означатиме новий початок. Адже так, як було раніше - вже не буде.
Планів на майбутнє я давно вже не будую. Живемо тут і зараз. І хто знає, як складеться далі. Можливо, одного дня захочеться повернутись.
Головне - щоб було куди повертатись. Щоб був мир.
Бо чим довше живеш за кордоном, тим глибше розумієш: ти ніде не свій. Там, звідки поїхав, ти вже трохи чужий. А там, куди приїхав - ніколи не станеш повністю своїм. Це постійне внутрішнє роздвоєння. Його може зрозуміти лише той, хто пережив подібне.
Можливо, у когось усе інакше. А мені постійно хочеться додому - до батьків, побачити брата, який служить у ЗСУ. Пройтися знайомими вулицями, поїхати в село до бабусь, просто посидіти на березі нашого ставка й помилуватись тишею.
З часом усе змінюється. Додому приїжджаєш, як у гості. Хтось тебе вже не розуміє, хтось віддаляється, перестає спілкуватися. А там, за кордоном, нових друзів не завжди знаходиш.
Та все одно розриваєшся між двома світами: серцем - в Україні, тілом - у новій країні, де намагаєшся збудувати життя з початку.
Чи могла я колись уявити, що житиму за кордоном? Ніколи. Мріяла подорожувати - так. Але жити… ні.
Та війна змінила все.
Сьогодні ми мріємо лише про одне - про швидке закінчення війни, мир і спокій в Україні!


ФАКТ. Нещодавно МОМ (Міжнародна організація з міграції (англійською International Organization for Migration, IOM) провела дослідження. Отож, було відзначено, що наразі повернення українців - стабільне, але не масове.
Щомісяця повертаються близько 17 000 осіб (100 000 за шість місяців), часто не в повному складі родини. Обирають безпечні регіони.
Люди повертаються переважно у західні та центральні області, менш уражені війною. Дім і сім’я - головний мотив.
Головні рушії - бажання повернутися додому й бути з близькими; робота й житло важливі, але на другому місці.
МОМ наголошує: повернення має бути безпечним, гідним і комплексно підтримуваним. Фінансова вразливість зменшує можливості.
Скорочення фінансування і міжнародна втома від війни ставлять під загрозу сталу підтримку повернення…

Буде далі... Ілюстрація згенерована ШІ
Підготувала Тетяна ЛУЧИНСЬКА