Михайло Шевченко, родове коріння якого з Копанок, радо зголосився нам з коліжанкою показати Копанки. Хутір-село, якого вже немає на мапі, але який ще й досі в серцях тих, кому пощастило ходити тут босоніж…Як Ніні Петрівні і нашому поводирю.
Михайло Іванович дорогою розповідав, як приблизно у 70-му він розбирав хату, де народилася його мама. На той момент у Копанках було вже зовсім мало дворів. Цей щемний момент у спогадах чоловіка і досі.
- А в школу діти ходили на Куп’єваху, - кермуючи автомобілем, веде далі співрозмовник.
Зупинившись на польовій дорозі, полковомикитівець розказував, де хто жив на єдиній сільській вулиці- Центральній, де стояк колгосп, де був колодязь, де були струмки, де батько полював за зайцями…
Показував нам приблизне місце на сьогоднішньому полі, де колись серед кількох десятків обійсть стояла хата його бабусі і дідуся – маминих батьків.
Колись там були ферми, два корівники, конюшня, вівці, гуси…
Показав нас ставочок, прекрасні місцеві краєвиди.
Відвідали ми і старий цвинтар, де є братська могила з 6-ма воїнами Другої Світової війни. Михайло Шевченко не одне десятиліття доглядає за похованням.
З ностальгією пригадував сільчанин і зустрічі вихідців з Копанок на початку 2010-х. Є надія, що після Перемоги тут зустрінуться не раз ті, для кого Копанки назавжди в пам’яті…
