Сергій ДОМНІЧ із Губарівки – людина, про яку хочеться говорити з гордістю. Патріот із великої літери, для якого рідна земля – не просто слово.
З першого дня повномасштабного вторгнення Сергій добровольцем став на захист України. Тоді він мешкав у Сумах, і 24 лютого не знайшов там жодного відчиненого військомату – але це його не зупинило. Разом із товаришем-земляком Олегом Луценком вони вирішили не чекати. У перші дні війни приєдналися до добровольців і разом із самообороною боронили Суми – відвойовували обласний центр буквально у прямому сенсі цих слів.
До війни Сергій працював провідником на залізниці, працював на бронетанковому заводі, останні роки – на будівництві у Харкові.
24 лютого 2022 року, зустрівши саме там. А вже вранці був удома, у Сумах. Дружині сказавши, що їде таксувати, а сам із Олегом шукав, де записатися до війська.
І вже третього дня вони з побратимами взяли в полон першого російського військового поблизу села Низі. Відео того моменту облетіло інтернет. Біля несправного танка, що ще міг стріляти, але не рухатись, враг не одразу зрозумів, що сталося… Наші хлопці заговорили його – і взяли в полон. Такі, як Сергій та його товариші, зупинили ворога на підступах до Сум.
– Нас було значно менше, ніж враг описував у своїх зведеннях, – згадує Сергій. – Але всі були заряджені одним бажанням: відбити Суми. І ми це зробили. Адреналін зашкалював, кожен робив неможливе.
Служивши Сергій у 63-му стрілецькому батальйоні, у 110-ї бригаді. Пройшов бої на Чернігівщині, під Авдіївкою, під Покровським…
Найважче було саме в Авдіївці. Багато втрат, багато болю…Особливо болючою раною є зникнення побратима Андрія Циганка з позивним «Немо». Хлопцеві ще не було й вісімнадцяти, коли він разом із другом прийшов воювати. Просто у 22-го прийшли до військових із трьома патронами і словами: «У нас є зброя, але нема чим стріляти». Їх намагалися відмовити, але хлопці виявилися мужніми не по роках, і справді стали повноцінними бійцями.
Земляк розповідав, що молодший побратим мав можливість стати «дронарем» тощо, але тій не хотів- йому надзвичайно подобалася саме піхота, стрілецькі бої. У 2024 році під Кураховим Андрій зник безвісти.
Щодня Сергій думає про побратима, єдиного сина у батьків, серце не витримує всього, що довелося пройти за ці роки…
2024 рік приніс і особисте горе – у Сергія та його дружини Марини померла донечка. Це був удар, від якого важко оговтатися…
Сьогодні Сергій служить у підрозділі, який називають «очима неба» над Сумщиною та Полтавщиною. Говорити, що побратими часто говорять про несправедливість, адже немає можливості поїхати додому у відпустку, немає демобілізації. Коли 2022-го йшли добровольцями, ніхто з них не думав про гроші. Тепер громади та підприємства допомагають, виділяють кошти, але чоловіки все рідше поспішають на фронт. І тоді особливо гірко, бо теперішні бійці розуміють: «Хто як не ми?» Та продовжують захищати країну, незважаючи на втому, біль і нерозуміння окремих людей у тилу.
Сергій разом із побратимами разів 5-6 відкривали серйозні збори, навіть мільйонний, на розвідувальний комплекс «Валькірія», на «Мавік» тощо, і закривали їх переважно власними силами, коштами рідних та близьких. Він щиро вдячний волонтерам і землякам-губарівцям, які ніколи не залишаються осторонь і завжди допомагають. Його мама, Галина Домніч, із першого дня великої війни готує для захисників, допомагає, як може. Поруч батьківщина, яка ніколи не залишить у біді.
- Ми будемо стоять до останнього, - каже Сергій. - Триматимемо стрій. Віримо у Перемогу та людей.
Днями Сергій Домніч відзначив своє 44-річчя. Щиро вітаємо його з днем народження та всіх захисників і захисниць - з Днем Збройних Сил України! Міцного здоров'я, сил і Божої захисту! Горді, що маємо таких людей.
Тетяна ЛУЧИНСЬКА
