Рід Панченків свого часу був добре знаний на Богодухівщині. Це прізвище зустрічається в архівних документах кінця ХУІІІ століття. Один з представників цього роду Панас Панченко неодноразово обирався на посаду бургомістра та міського голови Богодухова, і навіть – по декілька термінів поспіль.

Не менш відомим став інший представник цього купецького роду – Іван Панченко, який впродовж багатьох років був орендатором, а потім і власником єдиного в місті парового млина. Запрацював млин у 1890 році на березі річки Мерло. Ця дерев’яна примітивна споруда належала від початку Георгію Панченку, який передав млин  в оренду своєму родичеві Іванові Панченку за 100 рублів на рік.

Орендатор виявився талановитим господарником. Паровий двигун потужністю 15 кінських сил переробляв жито, пшеницю, просо до 15 тисяч пудів на рік. До роботи було залучено  четверо робітників, і працювали вони по 14 годин на добу. Продукція йшла в основному до Охтирки та для місцевих потреб.

Підприємство поступово розвивалося, зростало і вже 1910 року на місці дерев’яних стін з’явилиася  міцна кам’яна споруда, якою можна помилуватися і сьогодні. Впродовж 20 років господарювання Івана Панченка, він не лише став господарем парового млина, а зміг збільшити потужність з 15 тисяч до 100 тисяч пудів зерна на рік. Прибуток збільшився до 1200 рублів на рік. Розширилася і географія, куди поставлялася продукція богодухівських млинарів: Краснокутськ, Охтирка, Валки, Суми, Харків, Полтава, Бєлгород.

З приходом більшовицької влади успішне дітище купця Івана Панченка повторило долю всіх промислових підприємств Богодухова: націоналізація і позбавлення власника виборчих прав. Понівечено долі й інших представників роду Панченків. Конфіскували майно і скоб’яний магазин у купця Панченка, відібрали пекарню в іншого родича, а Івана і Тетяну Панченків звинуватили у втечі з Богодухова з відступаючими білогвардійськими військами.

І тільки паровий млин міцно стояв, неначе вріс у богодухівську землю Швейцарське обладнання працювало бездоганно і протрималося в стінах кам’яної споруди ще кілька десятиліть. 1944 року місцева влада на сторінках районної газети звітувала, що після війни відновлено роботу промислових підприємств, серед яких згадується і паровий млин. Тож паровий млин став справжнім довгожителем в той час, коли вітряки відходили у небуття. Щоправда пізніше і в роботі цього старого підприємства стався застій і загроза повного знищення.  Будівлю передали у відомство іншого підприємства, іноземне устаткування було втрачено. Залишилися тільки стіни, які, здавалося, були збудовані на віки.

Нове життя у стіни старого млина вдихнув новий господар заводу «Продтовари» Євгеній Борисович Чуйко, який керував підприємством з 1982 по 2002 рік. Окрім впорядкування території асфальтовим покриттям і будівництва нових приміщень і цехів (борошняних виробів, солодощів, рибної продукції, яблучного пюре, солодких напоїв тощо), за господарювання Євгенія Чуйка на заводі було побудовано газову котельню – одну з перших в місті. Пишається почесний громадянин Богодухова і тим, що відродив славу старого парового млина. Він повернув його у власність заводу «Продтовари», закупив нове обладнання і запустив виробництво борошна та гречаної крупи. Все це дозволило збільшити виробництво тільки борошняних виробів з 95 тон на рік у 1982 році до 1200 тон на початок двохтисячних.

Здавалось би нічого визначного немає в архітектурі старого млина, але ті кам’яні стіни є свідками багатьох історичних подій і якби уміли говорити, то розповіли б про долі людські, про таємниці, якими багата історія Богодухова.  Адже 135 років – вік поважний, вік достойний.

Наталія Могилевська