…Останнім часом дедалі частіше доводиться писати про людей, які залишають рідні домівки. Хтось виїжджає через постійні обстріли, хтось - через обов’язкову евакуацію, а хтось до останнього тримається за рідне подвір’я, город, садок, хату, в якій пройшло все життя. Бо як не вірити у краще? Як не сподіватися, що ось-ось закінчиться війна, що біда омине саме твою оселю?
Так думала і родина Гук із Вінницьких Іванів.
Минулого тижня війна увірвалася і в їхнє життя. Біда прийшла у дім родини Гуків, залишивши по собі понівечені стіни, розбиті вікна, біль і спогади, які вже ніколи не будуть такими, як раніше…
Коли дивишся на відео, фотографії понівеченої оселі, важко навіть уявити, що відчувають люди, для яких це не просто будинок. Тут батьки Аліни прожили багато років. Тут народилася і виросла сама Аліна, тут були її дитячі іграшки, шкільні зошити, сімейні фотографії, мамині квіти під вікнами спогади про свята і будні… Тут було життя.
Аліні трохи за двадцять, вона працює в аптеці у Богодухові. Попри небезпеку, вона часто приїжджала додому, не лише для того, щоб допомогти по господарству, а й просто побути поруч із батьками, поговорити, випити разом чаю, провести кілька годин у рідному домі, де минуло її дитинство… Її старший брат Назар також за першої можливості поспішав до батьків. У цій родині завжди трималися один одного, раділи спільним зустрічам, підтримували у складні хвилини і ніколи не забували про найголовніше -рідних людей…
Родина завжди багато працювала. Великий город, домашнє господарство, постійна праця від ранку до вечора. Власне, так вони жили завжди, як і більшість людей, котрі не звикли скаржитися чи чекати допомоги, а завжди сподіваються насамперед на власні руки.
Родина прагнула звичайного людського щастя. Будувала плани на майбутнє, працювала, доглядала господарство, садила город і жила звичайним життям, як тисячі інших українських родин, які попри війну продовжують вірити у завтрашній день…
2 червня після роботи Аліна, як і зазвичай, приїхала додому до батьків.
А наступного дня вони разом поралися на городі. Пололи кормовий буряк, досіювали огірки та городину. Каже, що робота на землі завжди допомагала хоч трохи відволіктися від тривожних новин і того, що відбувається навколо.
Близько 16.30 3 червня усе змінилося. Перед тим Аліна збиралася йти до будинку покликати батька, але почула, що він уже сам виходить надвір, і невдовзі підійшов до них. Минуло зовсім небагато часу.
- Тато раптом сказав: «Летить», - згадує дівчина. - Я підняла голову і побачила, що безпілотник летить просто над нами, дуже низько...
Від страху я побігла вниз до ставка, мама інстинктивно кинулася до будинку, а батько залишився на місці.
За кілька секунд пролунав вибух.
- Страшно навіть пригадувати той день, - говорить Аліна. - Уже потім, коли все аналізуєш, розумієш: справді є янгол-охоронець, який того дня врятував нас усіх.
Аліна згадує, що незадовго до вибуху ходила біля будинку, шукаючи мобільний зв’язок, щоб зателефонувати колегам і повідомити, що з нею все гаразд. А в кімнаті, де стався удар, буквально за кілька хвилин до цього знаходився тато…
На щастя, усі залишилися живими. Маму дивом не зачепило уламками. Вона пережила сильний стрес і довго не могла оговтатися від пережитого. Добре, що оперативно прибула швидка допомога і надала необхідну допомогу.
- Спочатку я навіть не могла плакати, - згадує Аліна. - Була ніби в якомусь заціпенінні. А вже через кілька годин прийшло усвідомлення того, що могло статися, і тоді стало по-справжньому страшно…
Сьогодні дівчина говорить: найголовніше, що батьки залишилися живими. Але водночас не приховує - серце болить за рідну оселю. Говорить: «Хата –це це не лише стіни і дах, це місце, де минуло життя.Усе те, що неможливо оцінити грошима…»
Друзі Аліни одразу оголосили збір допомоги для родини. Тож і ми звертаємося до всіх небайдужих читачів «Маяка».
Підтримаймо цю працьовиту родину. Кожна гривня сьогодні має значення. Бо відновлювати доведеться багато. І хоча жодні кошти не повернуть того відчуття дому, яке люди втратили 3 червня, вони можуть допомогти зробити перші кроки до нового життя…
Дивишся на таких людей і ще раз розумієш: війна руйнує не лише будинки, вона руйнує плани, мрії, звичний уклад життя. Але вона не здатна зруйнувати людську доброту, підтримку і віру.
А саме на них сьогодні й тримається наша Богодухівщина.
Якщо маєте можливість і бажання допомогти родині, яка в одну мить втратила свій дім, можете долучитися до збору.
Реквізити для допомоги:
Банка Monobank:
https://send.monobank.ua/jar/9MYf5Essw5
Картка: 5457 0825 2052 7495
Щиро дякуємо кожному, хто не залишиться осторонь.
Бо сьогодні біда прийшла до родини Гуків, а завтра підтримка може знадобитися будь-кому з нас...
І поки ми допомагаємо одне одному, поки вміємо співчувати чужому болю і простягати руку допомоги, доти нас не зламати.
