Коли люди говорять про евакуацію, за цим словом часто не бачать найголовнішого. Здається, ну що там -зібрав речі та поїхав. Але насправді залишити рідний дім - це ніби вирвати із серця ціле життя…
   Особливо важко тим, хто прожив у селі десятки років, хто саджав садок, будував хату, обробляв город, хто знає кожну стежину і кожне дерево біля свого двору. Люди до останнього не хочуть вірити, що колись доведеться зачинити хвіртку і поїхати в невідомість.
   Так було і з родиною Каленіченків з Івано-Шийчиного.
  Вони трималися до останнього. Як і багато інших жителів прикордонного села, вірили, що все якось минеться, що небезпека відступить, що можна буде ще пожити у рідній хаті.


-  Поки хата ціла, поки ми тут будемо, - так говорили батьки своєму синові Артему.

На фото -подружжя Каленіченків

П

  Але війна не питає людських планів.
   Спочатку у селі ставало дедалі тривожніше. Потім почалися прильоти по сусідніх будинках. Люди один за одним виїжджали. І зрештою родина теж погодилася перебратися до Богодухова. Там давно живе 24-річний  син Артем, який працює у Богодухівському аграрному ліцеї.
  У хаті в Івано-Шийчиному залишилися речі, залишився автомобіль. Залишилося все те, що роками наживалося важкою працею. Власне, батьки заздалегідь упакували найнеобхідніше в авто і якраз їхали за скромними пожитками- тим, що вмістилося у машину…
   5 червня  ніхто не  не думав, що ця поїздка стане останньою для 44-річної Альони Каленіченко.
- Ми говорили в машині, ніяких тривожних думок не було, -  згадує Артем.
  За кілька днів до цього  родина пережила ще одне горе. Напередодні поховали маму тата. Рідні зібралися разом, підтримували одне одного. Після поминального обіду вирішили скористатися моментом і поїхати до села. Люди телефонували знайомим, розпитували про ситуацію, ті казали, що тихо, що можна їхати, що дорога «чиста».
   Їхали, як згадує Артем, говорили про звичайні речі, попереду були звичайні клопоти - забрати машину, речі, остаточно перевезти батьків до Богодухова. Ніхто навіть не здогадувався, що за кілька хвилин життя їхньої родини назавжди зміниться…
  Ворожа «Молнія» наздогнала цивільний автомобіль на дорозі. Звичайних жителів села, без жодного військового сенсу.
   

Артем розповідає, що спочатку навіть не зрозумів, що сталося. Вибух, спалах. Потім почалася паніка, крики, спроби вибратися з понівеченого автомобіля. Внаслідок удару Артем отримав множинні поранення. У нього були пошкоджені м’язи ноги, перелом, осколкові поранення руки, шиї та контузія. Попереду на молодого чоловіка чекає тривале лікування та відновлення.Його батько Микола також був тяжко травмований, вже в харківській лікарні йому видалили око. Не постраждав лиш, слава Богу, двоюрідний брат Артема- 27-річний Сашко.
  У лікарні Артем  постійно запитував про маму, і йому відповідали, що її везуть до Харкова - рідні просто не могли одразу сказати правду.Не могли вимовити те страшне речення, яке назавжди ділить життя на «до» і «після»…
   Лише пізніше Артем дізнався, що мама загинула ще там, на дорозі. Її останні слова у машині були «Ой, що це сталося?»…Молода жінка навіть не зрозуміла, що то смерть…
  Артем (на фото) каже, що того дня Господь послав їм справжнього янгола-охоронця в людській подобі. За волею долі позаду їхнього автомобіля тією ж дорогою їхав місцевий житель Григорій Іванович Шульга. Побачивши наслідки удару, він не розгубився ні на хвилину -саме він першим кинувся на допомогу постраждалим. Попри шок і небезпеку, чоловік допоміг витягти поранених та власним автомобілем доправив Артема і його батька до лікарні. Для  них кожна хвилина могла стати вирішальною… 


   - Якби не Григорій Іванович, хто знає, як би все склалося далі, - говорить Артем. - Ми щиро вдячні йому за людяність, небайдужість і допомогу в той страшний момент.
  І вкотре переконуєшся: війна показує не лише жорстокість ворога. Вона показує і справжню ціну людяності. Бо поки є люди, які готові, ризикуючи собою, прийти на допомогу іншому, доти живе надія…
   Коли слухаєш цю історію, найбільше болить навіть не понівечений автомобіль і не зруйновані плани, а болить те, що людина загинула тоді, коли вже погодилася виїхати. Коли родина нарешті наважилася залишити небезпечне село. Коли вони їхали не жити там далі, а навпаки - рятуватися.
  Альона все життя працювала на фермі,  дбала про сім'ю, допомагала чоловікові. Разом вони садили город, жили простими сільськими турботами, як тисячі інших родин на Богодухівщині. Власне, за кілька тижнів до цього Артем приїздив допомогти батькам посадити картоплю, дідусь привіз розсаду помідорів і перцю з райцентру. Здавалося, попри війну, життя триває. 
  А тепер у рідних залишилися лише спогади…Спогади про маму, дружину, про людину, яка до останнього вірила, що все буде добре.
  На жаль, війна сьогодні не знає безпечних доріг. Це стросується багатьох наших громад. Інколи найдорожче, що ми можемо врятувати, - це власне життя.
  Світла пам'ять Альоні Каленіченко. Щирі співчуття її рідним. Нехай Господь дасть їм сили пережити цей біль, який неможливо ні виміряти, ні описати словами.
  Сьогодні Артем  і його батько лікуються. Попереду на сина і чоловіка покійної Альони  чекає тривале відновлення. Поруч із фізичним болем - біль від втрати мами, дружини, який  залишиться у серці назавжди. 
  Родині Каленіченків  зараз, як ніколи,  дуже потрібна наша підтримка...
  Якщо маєте можливість допомогти Артему, який втратив маму і сам проходить непростий шлях лікування, будь ласка, не залишайтеся осторонь. Навіть невелика сума може стати важливою підтримкою для родини, на долю якої випало стільки болю.
Картка для допомоги:  4874 0700 2075 6191 (Каленіченко Артем).
 Щира вдячність  кожному і кожній, хто підтримає.
 Бо чужого горя не буває. Особливо сьогодні, коли війна щодня випробовує нас на людяність, співчуття і здатність бути поруч..