Останнім часом дедалі частіше бачу у стрічці повідомлень і чую у приватних розмовах про те, що з рідних прикордонних сіл виїжджають люди. Залишають будинки, городи, господарство, усе те, що наживали роками. І кожного разу від цього стає боляче, бо це тільки для ті, хто не знає, що таке «Евакуація», сприймають як переїзд в інше місце.
Насправді ж це великий біль, це коли ти зачиняєш двері рідного дому і не знаєш, чи побачиш його знову. Це означає залишити улюблені речі, які не вмістилися у сумки. Насправді ти прощаєшся із звичним життям, сусідами, знайомими вулицями, роботою, спогадами…
Нещодавно дізналася, що з Братениці виїхала й родина Іри Лещенко. Багато земляків знають її як людину, яка вісім років очолювала місцеву бібліотеку. А ще вона кілька років тому стала переможницею Обласного молодіжного конкурсу "Відкриваємо Харківщину" зі своєю віртуальною екскурсією "Гутянський цукровий завод" -і про це писала наша районка.
- Для мене бібліотека була не просто місцем, де зберігаються книги, - говорить Ірина. - Це був справжній осередок життя нашого села. Тут збиралися діти й дорослі, проходили свята, зустрічі, творчі заходи. Ми разом сміялися, спілкувалися, раділи простим речам. ..Тоді це здавалося звичним життям, а сьогодні я розумію, наскільки щасливими були ті моменти.
Разом із чоловіком Олегом та п'ятирічною донечкою Софією вони до останнього залишалися у рідному селі. Як і багато інших жителів прикордоння, вірили, що все якось минеться, що ситуація не стане настільки небезпечною, аби довелося покидати дім.
- Після початку повномасштабного вторгнення ми залишалися в рідному селі, - ділиться Ірина. - Раніше тут було відносно спокійно: усе, що летіло, пролітало повз нас транзитом. Ми продовжували жити, працювати, підтримувати життя громади й вірити, що найстрашніше нас омине…
Та навесні цього року війна підійшла зовсім близько. Спочатку почалися обстріли сільськогосподарських підприємств, потім удари по житлових будинках. Над селом постійно літали дрони, вибухи лунали дедалі частіше, і життя, до якого люди звикли, почало руйнуватися буквально на очах.
- Наприкінці квітня 2026 року ми з чоловіком ухвалили найважче рішення у нашому житті - разом із дитиною евакуюватися, - зі сльозами в голосі ділиться співрозмовниця.- Найголовнішим було зберегти життя і безпеку. Але навіть виїзд не здавався безпечним. У той час почастішали обстріли автомобілів на дорогах, тому було страшно не лише залишатися вдома, а й покидати його.
Ірина зізнається, що коли збирали речі, ніхто не думав про найгірше. Здавалося, що мине кілька тижнів або місяців, і вони повернуться.
- Я пам’ятаю той день, коли ми збирали речі, - з сумом у голосі говорить Ірина.- Здавалося, що це ненадовго, що скоро все закінчиться і ми повернемося назад.Ми взяли лише найнеобхідніше: кілька особистих речей, фотографії та все, що вмістилося у дві сумки, усе інше залишилося вдома…
Сьогодні родина живе у Харкові. Але, слухаючи Ірину, розумієш: фізично людина може перебувати будь-де, а душею все одно залишатися вдома. Найбільше їй болить не власний сум, а переживання доньки.
- Найважче бачити, як сумує за домом моя дитина, -говорить землячка.- Майже щодня я чую одне й те саме запитання: «Мамо, коли ми поїдемо додому?» А коли питаю, чого вона хоче найбільше, відповідь завжди одна: «Додому».
Напевно, саме в такі моменти особливо гостро розумієш ціну слова «дім». Для дорослих це спогади, роки праці, звичне життя, для дитини - місце, де вона почувалася щасливою і захищеною.
- Я й сама дуже сумую за домом, - говорить Ірина.- За нашим селом, за людьми, за бібліотекою, де минула важлива частина мого життя. Сумую за тим звичайним життям, яке колись здавалося буденним.
Сьогодні Ірина навіть не знає, чи вціліла їхня оселя.
- Я не знаю, чи вціліла наша домівка, адже більшість будинків у селі вже зруйновані або згоріли, - Але я знаю одне: дім - це не тільки стіни, дім живе в наших спогадах, у наших серцях і в нашій надії…
Щемно було чути від Іри таку фразу: «Найбільше я мрію про той день, коли зможу сказати своїй дитині: "Ми їдемо додому"»…Так, про це сьогодні мріють тисячі родин.Про це мріють тисячі українців, які були змушені залишити свої домівки. Мріють тихо, без гучних слів. Просто чекають дня, коли можна буде повернутися туди, де залишилася частинка їхнього серця.
Дуже хочеться вірити, що настане день, коли у Братениці і у всій громаді, в Україні знову буде тихо. Коли люди, які сьогодні розкидані по різних містах України, зможуть повернутися додому, у рідні міста, села, відбудують свої домівки… Коли знову відчиняться хвіртки, зацвітуть квіти біля осель, а діти бігатимуть знайомими вулицями, не здригаючись від кожного звуку в небі…І дуже хочеться, щоб одного дня маленька Софійка почула від мами ті найважливіші слова, на які чекає вже зараз: «Доню, збирайся. Ми їдемо додому...»
P.S. Коли готувала цей матеріал, 10 червня стало відомо, що дім родини Лещенків частково зруйнований…
...І вже через кілька днів після узгодження матеріалу в суботу, 13 червня, Іра написала повідомлення: «Тетяно, доброго дня... Наш дім вчора згорв. Не залишилося нічого вже...Вже немає куди вертатися..»
Довго дивилася на ці слова і не знала, що відповісти. Тепер у маленької Софійки більше немає будинку, про який вона щодня запитувала маму, немає тієї оселі, куди вона мріяла повернутися. Залишилися лише спогади, фотографії та надія…
