Микола Матвійович Сахаров понад сорок років свого життя віддав професійній освіті, працюючи в Лозівському учбово-курсовому комбінаті (УКК), що діяв на території Богодухівщини.
На Харківщину він приїхав у 1956 році, зовсім молодим, йому було 21.
Його направили після закінчення технікуму на роботу в тодішнє Лозівське професійно-технічне училище, яке функціонувало на базі села Лозова Богодухівського району.
Відтоді ця земля стала для нього рідною. І вже майже сім десятиліть Микола Матвійович живе тут, серед людей, яким служив своїм трудом, знаннями і добрим серцем.
Від майстра до старшого майстра - понад 40 років в освіті
Починав як майстер виробничого навчання, згодом став майстром, а пізніше - старшим майстром.Загальний педагогічний стаж - 42 роки. Це ціле життя, присвячене навчанню інших.
- Мені завжди дуже подобалась моя робота, - з теплом згадує ветеран.- Пам’ятаю, як у нас навчалося понад 330 учнів у десяти групах! Були слухачі з усієї України: з Харківщини, Полтавщини, Сумщини, Кіровоградщини…У 1958 році, пам’ятаю, 18 дівчат із села Лозова вийшли заміж за наших учнів, - усміхається. - Тоді місць у гуртожитку не вистачало, тож багато хто винаймав житло в місцевих…
У ті роки Лозівське УКК мало також філію на базі Тростянецького ПТУ, де готували спеціалістів для тваринництва. У Богодухівському відділенні навчали переважно трактористів-машиністів, механізаторів, водіїв, зварювальників, аграріїв для підприємств цукрової промисловості, зокрема Харківського цукротресту. Часто проходили тут перенавчання або курси підвищення кваліфікації працівники радгоспів і колгоспів.
- Були навіть кількарічні курси, - пригадує Микола Матвійович. - Люди приїздили, практику проходили, опановували професію з нуля - і виходили від нас вже справжніми фахівцями.
Лозівське училище - як окреме містечко
Навчальний заклад мав потужну інфраструктуру. За керівництва Миколи Григоровича Бурлака тут збудували два гуртожитки, їдальню, спортивну залу, клуб, ферми, утримували навіть вулики.
- Ми себе повністю забезпечували: город, ферма, пасіка… Було своє молоко, овочі, м’ясо, - згадує ветеран. - У нас працювало приблизно 60 працівників і 30 викладачів, а курсантів було понад три сотні.
І сьогодні, навіть через роки, той мікрорайон у Лозовій називають просто - «Училище». Бо воно справді було центром життя села, місцем, що жило світлом - і в прямому, і в переносному сенсі. Адже вуличні ліхтарі, що осяювали свого часу училище, створювали таку собі атмосферу маленького містечка всередині села - живого, затишного й сповненого надій, де кожен відчував себе частиною великої спільноти…
Микола Матвійович добрим словом пригадав керівників, з якими довелося працювати і які зробили внесок у розвиток УКК: Антон Андрійович Адаменко, Віктор Олексійович Спесівцев…
- Болить серце, - зізнається Микола Матвійович, - коли сьогодні бачиш, як усе занепадає, як руйнуються будівлі, в яких колись лунав сміх, працювали майстерні, кипіла робота...
Сьогоднішнє багатство - родина і віра в Перемогу
Найбільше щастя для ветерана - це сім’я.
Сини - Сергій і Юрій, онуки - Саша, Павло, Михайло, Женя, правнуки - Ерен, Аслан, Майя.
А найбільша його мрія - як і у мільйонів українців: «Дожити до Перемоги, побачити мир і сильну Україну».
Щира вдячність Миколі Матвійовичу Сахарову - за роки відданої праці, за приклад, за добру пам'ять, яку він несе, і яку ми зберігаємо…
Хай буде здоров’я, тепло рідних, увага громади й впевненість, що кожна праця - залишає слід.