Війна навчила нас розрізняти звуки в небі, рахувати секунди між вибухами та ховати вглиб душі те, що колись здавалося нестерпним. Ми звикли фіксувати руйнування стін і підраховувати збитки. Але є інші руйнування - невидимі, які щодня відбуваються всередині нас. Шрами в душі, в психіці болять не менше за фізичні рани, і з ними теж треба вчитися жити далі…
    Про те, з чим сьогодні приходять мешканці Богодухівщини, як війна перекроїла наші думки та чому найбільше завдання кожного з нас зараз - просто вижити, ми відверто поговорили з Любов'ю Ярошенко, психологом Центру психічного ментального здоров'я, що діє на базі Богодухівської центральної районної лікарні.


«Наше головне завдання зараз - вижити». Як війна змінює психіку богодухівців і чому не варто боятися звертатися по допомогу

  Сьогодні Центр психічного ментального здоров'я у Богодухові - це безкоштовний і повністю конфіденційний простір. Роботу Центру забезпечує мультидисциплінарна команда: психолог, психіатр та психотерапевт. Це висококваліфіковані спеціалісти з великим досвідом роботи. Якщо людина приходить до психолога, але корінь проблеми виявляється глибшим, фахівці працюють у тандемі. Пацієнт може отримати комплексну допомогу: поради від психолога, рекомендації від лікаря, за необхідності може бути підключена медикаментозна терапія.
  За останній пів року-рік через цей кабінет пройшли сотні доль. Вік пацієнтів  - від малечі 5–6 років (обов'язково з батьками) до поважних людей віком 60+.
- Запити дуже різні, - розповідає Любов Ярошенко, гортаючи обліковий журнал. - Починаючи з того, як допомогти дитині, коли в неї піднімається рівень тривоги під час та після обстрілів, коли порушується сон, і закінчуючи невизначеними втратами. Це не обов'язково втрата рідної людини. Люди втрачають роботу, житло... А найстрашніше - втрачають віру в майбутнє. Нещодавно прийшла 17-річна дівчина: просто розводить руками і каже: "Я не знаю, що мені робити, куди далі рухатись". Приходив чоловік, який втратив дружину і не міг знайти баланс, повторював: "Я не хочу жити", військовий, звільнений за станом здоров'я, який повністю загубився в цивільному житті...».
  … Коли в місті починаються активні обстріли, людей у кабінеті меншає. Хтось боїться зайвий раз вийти на вулицю, хтось виїжджає. Тоді робота переходить в онлайн, особливо, якщо допомоги потребують підлітки.
   Іноді, каже психолог, людям не потрібні складні терапевтичні сесії. Їм просто потрібно, щоб їх почули. Ось що вона говорить: «Була клієнтка, яка ходила регулярно. Вона приходила, сідала, виплакувалася, виговорювала все, що накопичилося. Їй просто треба було це комусь розказати аби почути саму себе. Бо коли людина озвучує свій біль, вона починає дивитися на ситуацію трохи збоку І таким чином змінюється її відношення до проблеми, знаходиться рішення чи його варіанти».


«Дронофобія» та пастка контролю

   Війна породила нові терміни, яких ще немає в підручниках, але які стали нашою щоденною реальністю. Один із них- дронофобія, або дронова залежність.
- Це поняття офіційно не визнане, але воно існує, - пояснює Любов Ярошенко. І що цікаво: воно є як у нас, цивільних, які стали жертвами ударних БПЛА, так і у тих, хто їх запускає з того боку. Для ворога будь-яка жертва в полі "Шахеда" - це "плюс" за виконання завдання. Це чистий тероризм: вони спеціально знімають відео, як мучиться чи тікає наш солдат, як вони його наздоганяють, як збивають цивільні маршрутки на дорогах. Вони хочуть показати, що ми їх боїмося. Але як на цей терор реагуємо ми? Замість того, щоб під час тривоги сховатися в безпечне місце, більшість із нас робить протилежне: біжить до вікна або виходить на подвір'я, щоб подивитись, звідки летить і куди. На цьому ґрунті у богодухівських родинах часто спалахують конфлікти між батьками та підлітками, які ставляться до небезпеки занадто легковажно. Батьки не можуть залишити дітей, і таким чином вся родина залишається в небезпеці. І тут хочеться звернути увагу на те, щоб батьки більше спілкувались з дітьми, пояснювали наслідки їхніх дій, показували освітні відеоролики.
   Психолог згадує промовистий епізод про військового, який повернувся з передової додому.
  - Перше, що він зробив - переставив усі меблі подалі від вікон. Але коли чув звук "Шахеда", він не йшов в укриття. Він виходив на двір і дивився в небо. Чому? Бо там, на фронті, у нього виробилася стійка навичка: контролювати ситуацію можна лише там, де є відкритий простір і все видно. Потрібен час, щоб людина адаптувалася і збагнула: вона вже не там.


Наше суспільство не готове прийняти військових

   Окремий, дуже болючий пласт розмови - повернення ветеранів та взаємодія цивільних із ними. Пані Любов констатує з професійною чесністю: наше суспільство наразі не готове до цього.
- Не тому, що люди якісь не такі чи неемпатичні, - пояснює Любов Олександрівна. - Їм просто не вистачає інформації про те, як спілкуватися, як реагувати на певні прояви поведінки. Іноді в чергах чи магазинах я чую в бік військових приховану, пасивну агресію, якщо чоловік поводиться не так, як нам, цивільним, хотілося б. Треба нарешті усвідомити: люди, які повертаються звідти, ніколи не будуть такими, як до війни. Вони там проживають моменти, про які ми навіть не здогадуємось…
   Психологиня ділиться моторошним епізодом, який розповів їй один із бійців: на завданні загинув його побратим. І солдат дві доби возив із собою останки тіла товариша, для того, щоб могли ідентифікувати й офіційно визнати смерть.
- Як людина після такого може не змінитися і повернутися такою, якою була? - запитує Любов Ярошенко. - А скільки таких епізодів? Якщо в хлопців немає фізичних поранень, то психологічні травми залишають точно такі ж глибокі шрами...
 Іноді відчай зашкалює. Нещодавно у неформальній бесіді один із військових сказав фразу: "Краще б я вмер, ніж отак..." Проте, в процесі розмови, аналізуючи "тоді" і "зараз", він сам визнав, що динаміка є: раніше він навіть говорити не міг, а зараз, після лікування та реабілітації, повертається до життя. Отже - варто жити й боротися!
   Цивільним уже зараз треба вчитися базових правил. Не підходити до військового ззаду, не плескати зненацька по плечу. Жінкам, чиї чоловіки повертаються, на перших порах не варто купувати дітям галасливі електронні машинки, які своїми звуками можуть спровокувати флешбеки (мимовільне переживання минулого досвіду) й викликати напад неконтрольованої тривоги, агресії.
  Є й інший бік медалі, про який у місті воліють мовчати: чоловіки, які роками не виходять із хати, ховаючись від ТЦК.
- Запитів від них чи їхніх дружин - немає - люди банально бояться публічності, - ділиться психологиня. – Хоча, я наголошую на основному принципі нашої роботи - конфіденційності. Цей соціальний страх обрізає людині коло спілкування, замикає її в чотирьох стінах. Оскільки людина є істотою соціальною, таке добровільне ув'язнення руйнує психіку. Ця соціофобія наздожене їх пізніше, і наслідки будуть дуже глибокими.


Світська розмова під мінометним вогнем

    Війна б’є по стосунках на відстані. Психолог наводить приклади, які яскраво показують прірву в сприйнятті реальності між тилом і фронтом.
   Часто жінки, чоловіки яких захищають країну або перебувають в навчальних центрах, під час телефонних розмов починають скаржитись на їхніх родичів, батьків. Інколи це розмова на емоціях, з підвищеним голосом. І тут треба зупинитись і подумати, чи може чоловік вплинути на дану ситуацію, чи дозволяють йому обставини уважно вас вислухати? Адже у нього інші задачі і головне завдання – вижити, щоб повернутись.
 Розповідав боєць із Західної України, який стояв на позиціях у Золочеві. Про свою дружину говорить із теплом: "Вона в мене така українська Галя, колоритна!" Але бідкається: «Має таку особливість- дзвонить саме тоді, коли я взагалі не можу розмовляти. Дзвонить і з ходу починає звітувати, що там донька накоїла, і мене не чує. А я в цей момент стою біля міномета! Для неї важливо, що відбувається вдома, а для мене в цю секунду - просто вижити. Я не можу тримати слухавку, вимикаюся. А вона думає, що я її ігнорую, що розлюбив, що завів коханку...»
Через таку тотальну різницю контекстів, коли вона - вдома в побутових клопотах, а він - на межі життя і смерті, розпадається дуже багато родин. Накладаються образи, недомовки, а іноді й зради, бо "ріднішим стає той, хто просто фізично ближче".

Як утриматися на краю воронки?

Стрес сьогодні - це наша нормальна реакція на абсолютно ненормальну ситуацію. Поганий сон, панічні атаки, ступор від звуку літака чи ракети -  організм сигналізує про перевантаження. Як собі допомогти, коли здається, що земля тікає з-під ніг?
   Любов Ярошенко зазначає, що зараз популяризують безліч технік дихання та заземлення, але люди часто кидають їх, не побачивши миттєвого результату.
- Будь-яка самодопомога потребує системності, вважає вона. - Не можна посіяти зернятко, а на другий день чекати дерева з плодами. До того ж у стані гострого стресу люди про ці техніки просто забувають. Що ж робити? Шукати внутрішні опори.
Внутрішні опори - це наші щасливі спогади, дії чи речі, які здатні повернути відчуття безпеки. Старі довоєнні фотографії, спогади про сімейні свята - вони повертають мозок у часи, де нам було добре, і емоції підтягуються за думками, стабілізуючи стан.
   Коли людину починає "накривати", психолог радить негайно вмикати дію, щоб не дозволити негативу затягнути себе у глибину, наче у воронку.
- Як тільки цей вогник тривоги засвітився, поки полум'я ще не розгорілося - одразу "прикрутіть" його і переключіться, - радить психологиня. - Не виходить змінити думку - змініть дію. Почніть щось робити руками: готувати їжу, прибирати, увімкніть фільм. Вийдіть у двір, подивіться, як ростуть ваші квіти чи дерева. Сконцентруйтеся на чомусь матеріальному.
    Щодо сну, який зараз порушений у більшості богодухівців, фахівець застерігає від сліпої віри в "чарівні пігулки". Ліки допомагають, але організм потрібно готувати до відпочинку ритуалами. Пам’ятаєте, як ми купали малих дітей у травах, замотували в рушник, заколисували? Дорослим теж потрібен спокій: за годину до сну вимкнути гаджети, не дивитися відео з дронами чи вибухами, випити трав'яного чаю, почитати книгу, побути на свіжому повітрі чи помолитися.


Одягніть "кисневу маску" на себе

  Наприкінці розмови ми торкнулися  теми, яка часто губить наших жінок, особливо старшого віку - надмірна, часом задушлива опіка над дорослими дітьми, яка лише множить тривожність.
Приходить жінка і говорить: "Я так переживаю за сина, йому 35 років. Отримаю пенсію - треба йому віддати..." , - розповідає Любов Олександрівна. - Я запитую: "А ви у сина питали, йому це треба?" Каже, ні. "То може вже й не треба? Може, сину хочеться, щоб мама нарешті пожила для себе, приділила собі увагу?" А вона плаче: "Я по-іншому не вмію, не звикла"».
   Психологиня наполягає: мамі треба заспокоїтися і проживати своє власне життя, а не життя своїх дорослих дітей. Треба більше спілкуватися, запитувати одне в одного: "Чи потрібно тобі те, що я роблю?" і вчитися дбати про себе.
- Наше головне завдання - просто вижити і зберегти себе: фізично і ментально, - наголошує Любов Ярошенко. - Знаєте, як у літаку: спочатку надіньте кисневу маску на себе, а потім - на дитину. Бо якщо ви не врятуєте себе, ви нікому не зможете допомогти. Ми не можемо прямо зараз фізично вплинути на глобальні процеси війни. Але ми можемо виявити бережливе ставлення до себе. Жити, дихати і не відкладати себе на потім, незважаючи ні на що.
Бажаю нам мирного неба, посмішок, любові та злагоди! А ще хочеться, щоб у нашому місті лунав дитячий сміх, а мами не дивились з тривогою на небо. Все буде Україна!


Зверніть увагу: послуги Центру ментального психічного здоров’я на базі Богодухівської ЦРЛ є абсолютно безкоштовними. Навіть, якщо вам здається, що "у вас усе нормально" (або соромно зізнатися, що це не так), але ви втратили сон, часто плачете чи не бачите завтрашнього дня - не бійтеся зробити цей крок. Зверніться до фахівців. Наші внутрішні шрами теж потребують лікування.
Телефон для попереднього запису: 380502284935