У мирному житті Артур Горбенко із села Крисине працював будівельником . Звичайна робота, звичайні плани на майбутнє, звичайні мрії про спокійне життя... Але з початком повномасштабного вторгнення він разом із односельцями став до лав місцевої територіальної оборони.
   А вже 14 лютого 2023 року, у День закоханих, чоловіка мобілізували на війну. Символічно, що саме кохання стало для нього однією з найсильніших опор у найважчі часи. Дружина Віолетта згадує: навіть  їхнє весілля відбулося під час короткої відпустки Артура з фронту. За три роки служби таких відпусток у нього було лише дві. Та навіть це не стало на заваді їхній любові-  жінка не боялася сама вирушати до коханого у гарячі точки, зокрема до Куп’янська.


    …Шлях воїна був нелегким. Артур пройшов чимало «пекельних» напрямків на Донеччині та Харківщині, воював у складі окремого харківського батальйону. Чотири місяці навчання в «учебці» стали для нього справжнім випробуванням і водночас важливим етапом становлення, оскільки саме там він опанував необхідні військові навички.
    Перші бойові дії довелося прийняти на Донеччині. Під час штурму Сіверська Артур отримав важке поранення, але водночас врятував життя побратиму. За мужність був відзначений своєю першою значимою нагородою - медаллю «За відвагу».
    Згодом його перевели на Харківщину. Тут, каже військовий, люди по-особливому підтримують захисників - зустрічають, допомагають, дякують… Та війна не була однаковою всюди: доводилося бачити і байдужість, і відверту ворожість.
   Про пережите Артур говорить неохоче. Інколи порівнює війну зі страшним фільмом чи комп’ютерною грою - настільки нереальними здаються події, коли бачиш їх на власні очі. 
  І досі може плутати день із ніччю, бо тижнями він перебував на передовій у бліндажі, а одного разу - безперервно 90 днів. За цей період був відзначений Хрестом 54-ї окремої механізованої бригади.

   У його військовій скарбничці - чимало нагород: відзнака Міністерства оборони «Захиснику України», медалі «За визволення Харківщини», «Відвага і честь», знак «Сміливі завжди мають щастя», грамота 43-ї окремої механізованої бригади. 
   А 17 грудня 2024 року Артур отримав Золотий Хрест від Головнокомандувача ЗСУ Олександра Сирського. Втім, сам воїн не любить хизуватися нагородами. 
    Смерті в очі він дивився не раз. Та щоразу, переконаний, його оберігав янгол-охоронець. 
     Під час останнього поранення в Куп’янську FPV-дрон влучив у пікап на переправі. Артур отримав опіки вуха і контузію, а його товариш - тяжкі травми.
   Попри постійний ризик і виснажливий стрес, він разом із побратимами намагається не втрачати оптимізму. Люблять пожартувати навіть у найскладніших умовах: буває, долають пішки кілька кілометрів, а Артур уже жартома повідомляє друзям, що буде «за хвилину», мовялв, готуйте вже чай…
   Після трьох тяжких поранень і численних контузій військово-лікарська комісія визнала його обмежено придатним. Перед ним постав вибір: залишити службу або перейти до небойового підрозділу. Артур обрав інше - залишитися у строю. Сьогодні він - командир відділення мобільно-вогневої групи.
   Каже, що всі хлопці вірять у Перемогу і роблять усе можливе, аби її наблизити. Вони щиро вдячні кожному, хто допомагає, волонтерить, підтримує теплим словом і справою.
  …А вдома його чекає дружина. Та сама, яка не боялася доріг у прифронтові міста, яка тримала його за руку в короткі миті щастя між боями. Без сумніву, саме ця любов – це і є його тихий незламний тил, який допомагає Артуру знову і знову знаходити сили йти вперед…
   Артур і сьогодні дивиться у небезпеку прямо, без пафосу. Він просто робить свою справу – захищає нас із вами. Можливо, саме завдяки таким людям, які вміють любити так само сильно, як і боронити, тримається наша країна.