Днями я познайомилася з цікавою творчою особистістю, переселенкою з Золочева і просто хорошою людиною- Світланою МИРОШНИЧЕНКО.
Так склалася доля, що сьогодні вона проживає у селі Лісове нашої громади, і за ці два роки воно стало для її родини рідним.
Але рідний Золочів, рідний край завжди у її серці, бо там пройшло усе життя
Тридцять два роки пані Світлана викладала у школі, брала участь у художній самодіяльності,чверть століття була незмінною тамадою сотень заходів. Тішилася родиною, онуками, завжди усім дарувала своє тепло душі, а люди віддячували їй своєю щирою любов'ю та шаною. І завжди, з дитинства, була нерозривно пов’язана з поезією. Щоправда, рутинна робота не давала можливостей для реалізації «на повну» власної творчості, а от вірші для сценаріїв свят –завжди у Світлани проходили «на ура».
А потім прийшла велика війна…І спалила дотла і рідну першу школу в Золочеві, і навчальний заклад у сусідніх Удах, де вона пропрацювала все життя. Власне, як і тисячам українців, вона знищила навіть спогади, які роками зігрівали серце...
Коли ворог підійшов до кордону Харківщини, пані Світлана вимушена була рятувати малолітнього онука та виїхати до доньки в Польщу. Прожила там рівно рік.
- Це була така туга за малою батьківщиною, за Україною! – ділиться співрозмовниця. -Повернутися хотілося щохвилини. Я завжди казала: у Польщі навіть ворони каркають по-польськи. Все чуже…
Саме там, від туги й розлуки, вона знову відчула непереборне бажання писати. Поштовхом став звичайний допис у соцмережах: навесні 2022 року подруга з Харківщини опублікувала фото й написала, що, попри обстріли, сіє біля хати чорнобривці.
І Світлана написала:
Не посіяла чорнобривці,
Не зробила грядки,
Щоб морквинка, цибулька
Росли залюбки.
В парничку не потіє
У мене роса,
Щоб пробилось насіння -
Натомість сльоза.
На чужині тут добре,
Але все тут чуже,
Бо я хочу додому,
Засіять своє.
Тоді вона, зізнається, почала писати «як навіжена» - уночі, у телефоні, у нотатках, виливаючи весь біль віддаленості від дому, де залишалися чоловік та літня мати.
Через рік Світлана не втрималася й повернулася на рідну Харківщину. Писати довелося вже під моторошні звуки тривог, вибухи КАБів та гуркіт «шахедів». А щоб захистити свої вірші й залишити пам'ять онукам та учням, вирішила видати збірку.
Так з’явилася книжка «Крізь війну». Обкладинку для неї створила донька поетки: у Кракові вона випадково зняла тендітний пагін червоного маку, який пробивався крізь важку міську бруківку. До речі, донька, Катерина Осьмачко, була дизайнеркою обох збірок.
Через війну так втрат багато,
Сліз, горя, розпачу, розлук...
Та крізь війну я йшла, спіткалась,
Творила вишиванку із рядків.
І ви ідіть, хоч як би не зітхалось,
Проб'ється пагін маку із снігів...
У другій збірці «На крилах до весни» зібрані вірші, присвячені полеглим захисникам. Світлана принципово відмовляється писати вірші-присвяти за гроші, хоча пропозиції лунають часто.
- Мене це обурює, -говорить вона.- Люди звикли, що все можна купити й продати. Для когось це робота, а для мене - покликання. Мені не треба грошей, мені треба лише поспілкуватися з рідними про людину, Героя, відчути…
Один із таких віршів народився просто на перетині кордону. Стоячи у довгій виснажливій черзі, Світлана почала просто з телефона читати людям свої поезії, аби розрадити їх. До неї підійшла жінка з Краснокутська - мати 25-річного Сергія Паригіна (позивний «Тихий»), який загинув під Граковим. Для нього пані Світлана написала вірш.
- У Краснокутську є Алея Слави, - з сумом у голосі ділиться Світлана. - Я спеціально їздила туди з чоловіком, щоб покласти Герою квіти…
Щемні рядки Світлана Мирошниченко присвятила й іншим землякам - Сергію Голованю; молоденькому Олександру Базалицькому з Довжика, який мріяв стати шеф-кухарем, але віддав життя за Україну; азовцю Жені Волянюку з Івашків, котрий зник безвісти в 2022 році, а тільки в 2026-му, на початку літа його знайшли і похоронили. Пані Світлана присвятила вірш і Герою Жені Чупіхіну та його коханій дівчині, яка робить все можливе, щоб його не забули. У збірці є і поетичні рядки про Даню Кофанова, родина якого всіляко допомагає ЗСУ. Дуже багато віршів і про учнів Світлани Мирошниченко, які загинули за Україну, зникли безвісти на полях бою … За кожним ім’ям - окреме життя, родина, мрії, надії й чиясь нескінченна любов.
Дуже важливо те, що саме земляки, небайдужі люди допомогли Світлані видати обидві збірки, і, реалізувавши їх, поетка усі кошти спрямувала на допомогу ЗСУ.
…Сьогодні Світлана Мирошниченко мешкає у тихій Первухінці (нині Лісове) на Богодухівщині. Вона каже, що місцева природа дарує їй нове дихання, а вірші надихає писати саме життя - синичка за вікном, лелеки, які повернулися до зруйнованого гнізда, та людська стійкість.
Напередодні Дня Незалежності поетка переконана: словом теж можна виборювати свободу.
Це слово зараз - наче стальна зброя.
Це крик душі, це розпач, це журба.
Це лють, це віра, це і наша воля,
Це втрата, біль, гірка сльоза...
Я словом проволаю свою мрію:
Я хочу миру! Ні - скажу війні!
Попри весь біль, яким просякнуті її рядки, кожен свій вірш Світлана Мирошниченко завжди завершує світлом. Бо вірить: як би важко не було, попереду обов'язково чекає наша спільна Переможна Весна.
Скоро чекайте на «Поетичний куточок» у «Маяку» і посилання на відеозустріч з поеткою, де можете побачити її, почути, послухати вірші…
Спілкувалася Тетяна Лучинська
