Після ворожого удару по Корбиніх Іванах подружжя пенсіонерів КНЯЗЄВИХ дивом вижило у зруйнованому КАБом будинку. Сьогодні Борис Борисович Князєв перебуває у лікарні, а його дружина Тамара Іванівна просить не стільки про співчуття, скільки про людську увагу і допомогу…
…Є телефонні розмови, після яких ти просто не знаєш що сказати, просто мовчиш. Бо справді не знаєш, які слова можуть бути доречними після почутого, а які – навпаки, ятритимуть душу. Саме такою для мене сьогодні стала розмова із жителькою села Корбині Івани -Тамарою Іванівною КНЯЗЄВОЮ.
Спочатку в голосі жінки були образа і біль через те, що в попередній публікації на сайті про наслідки обстрілу була використана світлина, яка, за її словами, не показувала саме їхнього зруйнованого господарства. Була інша, ілюстративна. Тамара Іванівна попросила розповісти правду про те, що пережили вони з чоловіком Борисом Борисовичем тієї страшної ночі…
А далі я вже майже не говорила. Просто слухала…
Слухала жінку, яка разом із чоловіком у свої 68 років вибиралася з понівеченого будинку після ворожого удару, поранені, у пилюці, диму й крові. Слухала про те, як вони кликали на допомогу, як прибігли сусіди, як чоловік раз у раз втрачав свідомість через травму голови, як у самої Тамари Іванівни відмовляли ноги…
За її словами, ворожий удар КАБа стався ввечері, близько 21-ї години, коли вони були вдома.
- Ми спали, - з болем у голосі розповідала землячка. - Воно прилетіло просто по нас. Ми Божим чудом вилізли звідти, одне одного витягуючи, поранені...
Уявіть собі: ніч, навколо - зруйноване господарство, дим, пил, темрява, зв’язку практично немає. Вибравшись із руїн, подружжя намагалося дістатися дороги.
- У мене відказали ноги, -розповідає Тамара Іванівна. - Ми повзли на дорогу, виповзли зі свого господарства - розбитого, у диму, в пилюці. Я кричала, а чоловік уже був непритомний…
Першими, каже Тамара Іванівна, прибігли сусіди. Саме їхню допомогу вона згадувала впродовж усієї нашої довгої розмови - зі сльозами й величезною вдячністю.
- Сусіди прибігли, дотягли нас, -зі сльозами схвильовано пригадує жінка.- Ми лежали брудні, у пилюці, у диму, у крові… Якби не вони, якби не діти, рідні, серед них- зяті та кум С.О.Кальченко, які є працівниками ДСНС, нас би просто не було... Саме вони допомогли доправити нас до медиків.
Борису Борисовичу дорогою стало гірше. Через серйозну травму голови та обличчя його доправили до Харкова. Сьогодні чоловік перебуває у лікарні, і родина найбільше хвилюється через пошкодження ока - чи вдасться зберегти зір, наразі невідомо.
Тамара Іванівна також почувалася дуже погано. За її словами, артеріальний тиск піднявся до 240 на 120, лікарям довелося докласти зусиль, щоб стабілізувати її стан.
Так, люди вижили…Вони буквально вибралися з-під уламків власного дому, дісталися дороги, дочекалися допомоги сусідів і рідних, потрапили до лікарні.
А далі, говорить Тамара Іванівна, прийшло відчуття, що вони залишилися зі своїм горем сам -на -сам.
- До цих пір ніхто нас не шукав. Де ми, живі ми, як ми вибралися звідти… Може, нам якісь ліки потрібні?..
Ці слова вона говорила з таким болем і щирістю, і це, певно, Тамарі Іванівні болить не менше, ніж зруйнована оселя.
Адже для таких людей, як землячка, війна - це не лише момент вибуху, втрати оселі. Війна триває і наступного ранку, коли людина прокидається не у своєму ліжку. Коли рахує таблетки... Коли не знає, що буде із зором чоловіка... Коли розуміє, що повертатися фактично нікуди… Коли все, що наживалося десятиліттями, за кілька секунд перетворилося на руїни…
Тамара Іванівна та її чоловік Борис Борисович мають по 42 роки трудового стажу. Усе життя працювали, облаштовували дім, намагалися жити так, щоб у старості не залежати від дітей.
- Ми собі старалися це все, щоб на пенсію жити, до пенсії доробити, жити на свої кошти, - ділиться жінка. – Пенсію заробили близько чотирьох тисяч гривень. Як тепер на ці гроші лікуватися, купувати ліки, винаймати житло?
…Дуже боляче. Родина Князєвих завжди намагалася допомагати українським захисникам - і продуктами, і коштами, чим могла. Двоє племінників воюють, зяті працюють у ДСНС.
І ось сьогодні допомоги потребують уже вони самі. Не стримуючи емоцій, Тамара Іванівна говорить на підвищених тонах, у голосі - біль і розпач:
- Ми не напилися, ми нічого не зробили, щоб це все рухнуло. Путін і війна все зруйнували. Забрали те життя, яке ми прожили…
Її емоційні слова на адресу влади і відповідних структур я не хочу переказувати з підсиленням чи від себе. Це слова людини, яка пережила страшну ніч з 17 на 18 вересня, втратила дім і ледь разом з чоловіком лишилися живими. Тамара Іванівна говорить, що очікувала бодай дзвінка, бодай запитання: «Як ви? Чи потрібні вам ліки? Чим допомогти?»
Так, на превеликий жаль, ми й досі стикаємося з ситуаціями, коли після вибуху, після роботи рятувальників і медиків, після перших страшних годин люди залишаються фактично наодинці зі своїми руїнами, лікуванням, паперами, пошуком житла і запитанням: а що тепер?..
Та серед усього болю Тамара Іванівна найбільше просила мене про одне - обов’язково подякувати людям. Сусідам, які першими кинулися до них у ті страшні хвилини, які допомогли врятувати подружжя, дітям і рідним, а також - енергетикам, які після обстрілу приїхали у Корбині й відновили електропостачання.
- Я хочу подякувати моїм односельцям, - говорить жінка. – Хочу висловити вдячність своїм сусідам- родинам Рафієнків, Черкашиних, Комірних, Супрун Марині та Роману Трохимчуку. Я перед ними на коліна стаю. Щиро дякую. Якби не вони, якби не діти, якби не рідні - нас би не було просто…
І ще одні її слова не виходять у мене з голови: «Хочу додому! Я хочу зайти у свою хату і дихати її повітрям!» Ці слова вона говорила, розповідаючи про те, як небайдужі земляки з Богодухова ділилися речами, навіть подушками і ковдрами… «У мене ж все було своє, наживали все життя…» Певно, тільки людина, в якої за одну мить забрали дім, може до кінця зрозуміти, скільки болю в цих простих словах…
Вона хоче у свою хату. Зайти у двері, які стільки років відчиняла власною рукою... Побачити знайомі стіни. Вдихнути запах свого дому. Того дому, в якому проживали життя, працювали, ростили дітей, чекали онуків, збирали за столом рідних, мріяли про тиху старість…
А тепер там - руїни.
Війна за одну ніч може забрати те, що людина створювала сорок років. Але вона не повинна забирати ще й відчуття, що ти потрібен своїй громаді.
Саме тому історія Тамари Іванівни та Бориса Борисовича не має завершитися лише цією публікацією.
Бо після того, як люди дивом урятувалися з-під уламків, найменше, що ми як громада можемо зробити, - не залишити їх самих серед цих уламків…
P.S. Звісно, після звернення Тамари Іванівни ми замінили на сайті світлину, яка була використана як ілюстративна у попередній публікації, та перепросили у неї. Зазначимо, що і фото, і інформацію про наслідки обстрілу редакція тоді взяла з офіційного джерела. Світлину з господарства подружжя Князєвих нам надіслали рідні постраждалих.
І, мабуть, найбільше сьогодні Тамарі Іванівні та Борису Борисовичу хочеться простого людського тепла і просто знати, що вони не залишилися один-на-один зі своєю бідою.
Нехай у подружжя Князєвих і у всіх, хто втратив дах над головою, ще буде така можливість - повернутися додому. А поки вони потребують нашої уваги, підтримки й небайдужості. Тож не скупімося на добро.
Допомогти родині Князєвих можна, переказавши кошти на картки:
4149 5001 1982 3873 (Отримувач: Князєва Тамара Іванівна);
5168 7580 1387 2957 (Отримувач: Єрмошкіна Ольга Борисівна( донька).
Навіть невелика сума сьогодні може стати для родини важливою підтримкою. Дякуємо кожному, хто відгукнеться…
