Натрапила я в стрічці фейсбука пост про те, як свідомі українці вшановують «хвилиною мовчання» пам’ять загиблих захисників та захисниць. Ця тема є актуальною на протязі тривалого часу. Дякую всім, хто з шаною та повагою згадує полеглих воїнів. І зовсім не розумію тих хто говорить «а воно їм потрібно?» Потрібно не їм не тим героям, які віддали своє життя за нашу свободу, за рідну землю, за незалежність держави. Потрібно вам. Вам жити з цим, що не знайшли бодай хвилинку, щоб згадати і вшанувати тих мужніх хлопців і дівчат, які загинули за рідну Україну.
Ми вранці спокійно смакуємо кавою, а когось вночі, в сирому окопі, накрила арта. Ми живі, здорові, їдемо на роботу, а когось вчасно не довезли до травмпункту, бо осколком пошкодило евако-мобіль. Ми не знаходимо хвилину, щоб вшанувати пам’ять, а вони віддають найдорожче – життя. Люди не будьте байдужими. Байдужість, вона, як гниль. Починається з малого, а потім швидко розповзається. Я була свідком того, як в черзі стояли двоє військових. Коли я запитала, чому вони стоять, а не підходять без черги, вони відповіли, що їм якось незручно. Люди, агов. А вам зручно? Так що ж виходить? Ви не поважаєте ні живих, ні мертвих. А знаєте? За всі свої дії і бездіяльність, за всі свої слова і навіть за думки доведеться відповідати і розплачуватися.
Та все ж я вірю в хороших, добрих, свідомих, порядних українців. Патріотів своєї держави. І таких, на щастя, переважно більшість. Це радує і надихає. Я вдячна тим жителям нашої громади, з якими в середу, 8 жовтня, нас звели справи в відділенні Пенсійного фонду. Нас в черзі було не багато, напевно чоловік десять-двадцять. Приймали чотири спеціаліста. Черга рухалась доволі швидко. Ми тихенько розмовляли між собою. І тут одна жіночка сказала: «9-та година. Хвилина мовчання». Я не зрозуміла, чи їй прийшло повідомлення на телефон, чи вона першою почула гімн України, який лунав з кабінета, де проходив прийом. Ми всі відразу припинили свої розмови і піднялися зі своїх місць. Так ми вшанували пам’ять військових і цивільних, дорослих і дітей, які загинули за Україну. І знаєте, що я зрозуміла? Ніякий флешмоб, ніяка табличка з написом «Хвилина мовчання» не зупинить того зухвалого молодика за кермом автомобіля (з якого ще й голосно лунає музика), як його совість, його розуміння ситуації, його життєва позиція, його любов до рідної землі, його шана й повага до загиблих героїв. Це, або є в людині, або немає. Невже так важко зупинитися на одну хвилину і віддати шану пам‘яті загиблим захисникам? Знаєте, що важко? Важко матері йти на могилу до єдиного сина. Важко молодій дружині, яка вже стала вдовою, вести за ручку маленького синочка чи донечку і показувати, що ось тут лежить твій татусь. Куди ми так поспішаємо і не хочемо запізнитися? Потрібно поспішати допомагати нашим захисникам, донатити, волонтерити. Щоб, не дай Боже, не було запізно.
А як боляче, на четвертому році повномасштабного вторгнення, чути від таких людей, що «це не моя війна», «а какая разница на каком языке разговаривать». А як боляче читати пост матері, що з могили її сина вкрали ангелочка чи вазон з хризантемою. Люди, що з вами? Схаменіться.
Я не так часто буваю в центрі міста. Але, коли йду поруч з Алеєю Слави, сама того не помічаю, як притишую свою ходу.
Біль. Сум. Жаль. Сльози.
Бачу на фото знайомі обличчя і від того стає так боляче на душі. Молоді, красиві, усміхнені - Вам би ще жити й жити.
І тихій шепіт на моїх вустах: «Рідненькі наші. Дякуємо за захист. Вічна та світла пам‘ять Вам. Ви – наші Герої. Герої – не вмирають. Ви навіки залишаєтесь в наших серцях».
Світлана ОПРИШКО, м. Богодухів.
