Леонід Миколайович Вишеславський (5 (18) березня 1914, Миколаїв — 27 грудня 2002, Київ) — український радянський поет, який писав твори російською й українською мовами, літературознавець, перекладач, педагог. Кандидат філологічних наук з 1947 року. За весь час творчої діяльності видав понад 60 книг віршів, прози та перекладів..
Твори Вишеславського перекладалися українською, польською, німецькою, французькою та іншими мовами. Його виступи неодноразово транслювалися по радіо і телебаченню.
Дитячі роки Леоніда Вишеславського пройшли у селі Павлівка на Богодухівщині. Мешканка села Павлівка, активна дописувачка до газети «Маяк» Ніна Церковна у серпні 1997 року так описувала свої враження про дружбу з поетом і його тісний зв'язок із Павлівкою:
«У нашому селі правив Божу службу дідусь малого Льоні, протоієрей Харлампій Іванович Платонов. Босоногим хлопчиськом Леонід Миколайович ходив на баштан, де рясніли сонцеокі кавуни, а на пасіці духмяно пахли меди. І нині не забуваються ті солодкі дитячі росяні ранки на веселій річечці Мерло, яка зараз геть обміліла. А як гарно вночі пасти коней! Кілька років тому поет подорожував слобожанським рідним краєм. Від тих нових вражень, від зустрічей з дитинством народилася чудова збірочка «Сковородинівське коло».
У вірші під назвою «Село Павлівка поблизу Богодухова» Леонід Вишеславський писав:
Сьогодні я тут, певно, нетутешній,
Мов з іншої планети прилетів,
Та привітавсь зі мною, як умів,
Шпак, що мене загледів із черешні.
Тут я схиляю голову свою,
Де з тесаних колод старенька школа,
Де сосни врівень з небом доокола,
І давній вік ледь-ледь упізнаю.
Колись отут, на слобожанських нивах,
Серед хатин побілених, мов сніг,
В садах, де медом день спекотний стиг,
Людей застав я – бідних, та щасливих.
Ворожка наймудріша б не зуміла
Хоч крихту передбачити тоді,
Які часи насунуться в біді,
Коли людей покине віра й сила.
«Вклоняюсь Павлівським садибам, річці Мерло, соснам і тополям», -- такими словами Леонід Вишеславський закінчував свої листи до Ніни Церковної у далекій і рідній Павлівці.
На схилі літ, незадовго до своєї смерті поет написав вірш-сповідь, в якому задекларував себе українським поетом (мабуть і завдяки тим далеким рокам дитинства у Павлівці:
Україна, де сонце і морок,
де жита від села до села,
кров’ю, працею, голодомором
і дитинства чаруючим колом,
наче Всесвіт, крізь мене пройшла.
Хуртовим, скаженіючим злетом
йшов за роком розбурханий рік…
Називавсь я радянським поетом,
називавсь я російським поетом,
та назвавсь українським навік!