Не так давно до редакції звернулася землячка, героїня нашої публікації до Дня закоханих, - Наталія КОЛІСНИК. Жінка з дитинства має інвалідність, пересувається на візку. Але поруч родина- чоловік, син, які в усьому допомагають, підтримують…Всю домашню роботу пані Наталія виконує майже самостійно, готує смачні страви, вирощує квіти…
Вона не звикла сподіватись на чиюсь допомогу, але ж…
Нещодавно вона звернулася до редакції з проханням сприяти у вирішенні такого питання: біля одного з богодухівських магазинів постійно на пандусі лежать ящики, через які вона не може пересуватися. Звернення на гарячу лінію нічого не дало…
Отож, редакція вирішила особисто зустрітися з Наталією, разом з нею «пройтися» і побачити на власні очі, точніше очима жінки, як же діє «безбар’єрний простір» для людей з інвалідністю.
Дійсно, для таких людей, як Наталія, багато порогів- нездоланні перешкоди, більшість магазинів – фортеця без ключа… Її розповідь – не просто скарга на незручності, це крик про гідність, про право бути частиною своєї громади…
Ось вона, з болем у голосі, показує на крутий, немов гірська стежка, пандус біля місцевого магазину:
- Як я маю сюди заїхати? Навіть з допомогою це небезпечно! – зривається у неї.
І справді, дивишся на цю конструкцію, більше схожу на показуху, ніж на реальну допомогу, і розумієш весь відчай жінки...
- Занадто круті, слизькі, вузькі – вони не полегшують, а ускладнюють і без того наше непросте життя, - ділиться землячка.- І хіба ж це справедливо, що через такі "дрібниці" людина опиняється у пастці, позбавлена можливості вільно пройтися вулицею, зайти до крамниці, відчути себе повноцінним мешканцем свого міста?
Наталія розповіла і про вузькі пандуси, де ледь поміщаються колеса візка. Це ж не просто незручність, це відчуття власної безпорадності, залежності від сторонньої допомоги навіть у найпростіших справах…
Високі бордюри між дорогою і тротуаром теж створюють незручності.
- Інколи хотілося б як звичайна людина зайти випити кави до якогось кафе, але де? – з зітханням говорить співрозмовниця.
У місті, розповідає, небагато місць, де вона може без перешкод заїхати на візку- ЦНАП, лікарня, поліклініка, кілька закладів і магазинів…
Слухаю її тихий, але сповнений рішучості заклик до влади, до підприємців – почуйте нас! Інклюзивність – це не просто модне слово, це необхідність, це про людяність. Кожен з нас заслуговує на те, щоб місто було привітним і доступним, незалежно від наших фізичних можливостей.
ДЕТАЛЬНІШЕ- В ГАЗЕТІ "МАЯК" ВІД 30 ТРАВНЯ