Кожного разу, коли мій брат приїжджає додому, ми всі відчуваємо величезну радість і водночас сум, знаючи, що його час разом із нами обмежений. Коли він перебуває в тиші вдома, то його серце завжди не тут, він постійно думає про своїх побратимів, і говорить: «Краще там, ніж тут зараз. Там мої люди, побратими, підлеглі, я переживаю за них». Він ніколи не забуває тих, хто залишився на передовій, і завжди повторює: «Думайте про людей». Для нього найголовніше — це команда, бойові товариші, ті, з ким він щодня розділяє небезпеку. Його звуть Олександр, але для всіх нас він — наша опора, наша гордість і, без перебільшення, наш захисник.
Мій брат — доволі високий чоловік із прямим темним волоссям, у якому подекуди вже з’являється сивина. Юрій Яновський у романі «Майстер корабля» писав: «Сиве волосся до чогось зобов’язує». І я погоджуюсь із цими словами. Постійні недосипання, стреси пекельні бойові дії — усе це залишило свій відбиток на ньому. Раніше він часто усміхався, його усмішка була невіддільною частиною його образа, але тепер я рідко бачу її. Він став більш суворим і серйозним. Однак, коли він усе ж таки посміхається, його обличчя оживає, а рівні яскраво-білі зуби надають йому особливого шарму. Очі у нього блакитно-сірі, сповнені втоми, усього того болю, що відбувається на війні, і всього того, що він таїть у собі. Він майже не говорить про війну, не розповідає родині деталей, намагаючись уберегти нас від жахіть, які стали для нього буденністю. Але ми бачимо, як йому болить. Після повномасштабного вторгнення він почав відпускати бороду, що надає йому більш серйозного вигляду і мужності. Військова форма йому дуже пасує. Вона бачила все: безсонні ночі, довгі бойові виходи, дощі та морози, а головне — перемоги. Це не просто одяг, а символ його шляху, його служби, його незламності.
Військовий шлях брата почався ще у 2013 році, коли він вступив на строкову службу до міста Десна. Там він швидко проявив себе як дисциплінований і відповідальний боєць, тож невдовзі отримав звання гвардій молодшого сержанта. Після строкової служби він зрозумів, що бути військовим — це його покликання, тому у 2014 році він вирішив продовжити кар'єру та вступив до Харківського університету Повітряних Сил ім. Івана Кожедуба, який на той час ще не мав статусу національного. 21 червня 2019 року він успішно закінчив університет. Після цього йому надали відпустку, яка тривала місяць. Невдовзі після відпочинку, проведеного в колі родини та друзів, він, набравшись сил, вирушив до Львова, де приєднався до 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила Галицького та прийняв посаду заступника з озброєння другої зенітно-ракетної батареї. Того ж року його направили на службу в зону бойових дій на Донбасі: спочатку він був у місті Курахове, а згодом його відправили в село Тарамчуки. Після трьох місяців на посаді заступника з озброєння другої зенітно-ракетної батареї Олександра призначили заступником зенітно-ракетно-артилерійської батареї з озброєння. Протягом своєї служби він невпинно вдосконалював свої навички, особливо під час важливих операцій, де кожна деталь і кожен наказ мали велике значення. Всупереч усім труднощам, він завжди повторює: «Не страшно воювати, страшно людей втрачати», бо для нього війна — це не лише битви, а передусім люди, яких потрібно зберегти.
У 2020-2021 роках він перебував на Луганщині: місто Золоте та село Лоскутівка. Там точились пекельні бої, але попри це все він і його побратими продовжували виконувати бойові завдання, утримували позиції та атакували ворога.
Повномасштабне вторгнення Саша зустрів разом із побратимами в селищі Лоскутівка, що на Луганщині. Уранці 24 лютого 2022 року, коли країна-агресор завдала масованих атак по всій території України, Лоскутівка також опинилася під ворожим вогнем. Один із касетних снарядів вибухнув зовсім поруч із його шоломом, спричинивши йому контузію. Того ж року він обрав собі позивний “Ангел”. У момент вибуху снаряд впав у сусідній окоп — менш ніж за метр від нього. Там загинув його сержант Сергій Мовчун — командир взводу, справжній воїн, надійний друг. У тій жахливій миті Бог вберіг нашого воїна, пославши йому ангела-охоронця. Саме тому його позивний має глибокий зміст. 2 березня 2022 року його призначили на посаду командиром третьої зенітно-ракетної батареї, у тому ж році його підвищили у військовому званні до капітана. Це був результат його наполегливої роботи, бездоганного виконання обов’язків та відданості своїй справі.
Ми пишаємося нашим Ангелом, і за його наполегливі зусилля він отримав чимало відзнак: Хрест Хоробрих, є відзнака від Міністра Оборони України за 10 років бездоганної служби, багато грамот та подяк.
Досягнення є і його підрозділу: збили російський вертоліт МІ-24 у 2022 році, також збивають ракети та шахеди. Це не легка праця, і попри всі труднощі вони намагаються наблизити нас до перемоги.
Для мене мій брат — справжній воїн, людина незламної сили духу. Попри біль, втому, недоспані ночі в холодних окопах, він продовжує боротьбу — за рідну землю, за нашу родину, за всіх українців. Він ставить життя інших вище за своє, керуючись почуттям обов’язку й честі. Для мене він — гордість, опора, людина, яка дарує впевненість і підтримку. Ми безмежно його любимо й щиро молимося, щоб він завжди залишався у безпеці, а Господь оберігав його від ворожих ракет, мін, обстрілів, уламків. І найголовніше — щоб він завжди повертався живим.
Коваленко Діана Олександрівна, здобувачка першого (бакалаврського) рівня вищої освіти, студентка 2-го курсу Українського мовно-літературного факультету імені Г. Ф. Квітки-Основ’яненка Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди (спеціальність 035 «Філологія»).
