В наш непростий час, коли медичні заклади знаходяться на межі «виживання», бо не вистачає працівників середньої ланки, особливо у прифронтових районах. Є люди, які залишаються віддані роботі протягом багатьох років, навіть за невелику заробітну плату.
   Гортаючи стрічку новин у Фейсбуці, натрапила на допис Людмили Путінцевої «Невидимі руки медицини», яка багато років працює молодшою медичною сестрою у відділенні реанімації Богодухівської ЦРЛ.
   На своїй сторінці пані Людмила пише про нелегку роботу медичних працівників.
«Багато пишу про нашу важку медсестринську долю, але в медицині є ще інші працівники -молодші медсестри, - зокрема, розповідає пані Людмила.-      Їхньої роботи не видно лише тоді, коли вона зроблена. А спробувала б будь-яка лікарня обійтися без цих трудівниць! Вони і посильний - куди треба (і куди не треба теж), і перший помічник медичної сестри, і, якщо хороший колектив, то друг і порадник .
    Колись ходили чутки, що на чергування не буде санітарок, а догляд за пацієнтами здійснюватиме клінінгова служба за розкладом. Таке могли придумати лише ті, хто ніколи не працював у стаціонарі. Адже важкі, лежачі хворі, за якими ніхто постійно не доглядає, залишаються сам- на- сам із базовими потребами — вони їдять, ходять у туалет, навіть у памперси. І що, чекати, поки приїде клінінг, щоб поміняти памперс чи помити пацієнта?Коли ти сам на чергуванні, то це твій незамінний помічник — навіть перекрити крапельницю, бо ти зайнята іншим пацієнтом.
    Так, їхньої праці не видно, і багато хто каже: «А що там, шваброю махати…» То, будь ласка, просимо на роботу: транспортувати хворих у відділення, винести в морг, помити, перевдягнути, вимити відділення, принести їжу, роздати три рази, знову все помити, прибирати територію лікарні, робити самотужки косметичні ремонти відділення.
    А чого тільки варті туалети, де хворий «не встиг» чи комусь погано і блює?
Всюди і скрізь потрібно бути людьми й цінувати працю всіх, хто працює у медицині. Це важка і в своїй більшості невдячна робота. Прикро, що тільки ми самі це бачимо і цінуємо, а «вищим» — не до нас.
    Цікаво, а що ж буде, коли «закінчаться» ці санітарочки, які зараз працюють? Більшість із них — це 50 і більше років, а половина вже на пенсії й хоче ще хоч щось заробити. Молодь не піде міняти дядькові памперси, а піде працювати у кав’ярню, якийсь магазин, яких зараз як грибів, але не сюди…
    Особисто я дуже ціную своїх «дівчат». Працюю з однією санітарочкою 19 років у зміні, інколи- з іншими, бо деколи міняємось чи відпустки, але це вже як друга сім’я…
    Ще б трохи поваги й розуміння від «вищих»- але маємо, що маємо…
І все ж, як кажуть, надія на краще зникне лиш тоді, коли на кришку падає земля. А поки що — тримаємось…»
    Щира подяка пані Людмилі Путінцевій за відвертий допис про життя та труднощі тих, хто працює в медицині щодня. Ось що вона сказала нашому виданню:
-    Всюди і скрізь потрібно бути людьми й цінувати працю всіх, хто працює у медицині. Це важка і, в своїй більшості, невдячна робота. На щастя, наш колектив такий, де підтримують один одного, і це додає сил. Вірю, що повага й розуміння від керівництва та пацієнтів допоможуть нам триматися й не втратити надію...
     Бажаємо пані Людмилі та всім її колегам терпіння, підтримки та шани з боку пацієнтів, колег і керівництва. Нехай ваша відданість справі завжди цінується, а праця приносить гордість і задоволення.