НАЗАВЖДИ 41…


   СЬОГОДНІ, 26 вересня минає два роки, як обірвалося життя нашого дорогого, любимого, турботливого сина, брата, дядька, племінника, похресника, Захисника України Валерія Валентиновича МАРИНИЧА, позивний «Марік».


Довгий рік і два місяці Валерій вважався безвісти зниклим. Увесь цей час ми жили надією, чекали, вірили, молилися… Бо так не хотілося допустити навіть думки, що його вже немає поруч. Валерій пройшов найгарячіші напрямки війни. Захищав Харківщину, був у Часовому Яру, Бахмуті, Білопіллі, на інших важких ділянках фронту. Кулеметник 92-ї окремої штурмової бригади імені кошового отамана Івана Сірка, він до останнього подиху залишався вірним військовій присязі, своїй землі та Україні. Загинув під час виконання бойового завдання біля населеного пункту Стрілеча. За мужність і службу Валерій був нагороджений медаллю «За внесок у Перемогу», «Хрестом мужності за оборону Бахмута», відзнакою Міністерства оборони України «Залізний Хрест», відзнакою Президента України «За оборону України», відзнакою «Честь і гідність Богодухівщини».Та для нас він передусім був не воїном із нагородами. Він був нашим Валєрочкою - добрим, щедрим, турботливим. Коли приїздив додому, завжди привозив нам смаколики, хотів порадувати, подбати. Привозив саджанці фруктових дерев, щоб ми саджали їх біля дому. Тепер ті дерева вже плодоносять… І кожен їхній цвіт, кожен плід нагадує про нього. Наче залишив нам частинку себе, яка продовжує жити поруч. Валєрочко, обіймаю твоє фото і не можу стримати сліз. Дивлюся в небо - і ніби бачу твої очі. Кажуть, що час лікує, що біль стає тихішим. Але материнська любов часу не знає. І материнське серце не може змиритися з тим, що дитину вже не можна обійняти, почути її голос, дочекатися додому. Не було жодного дня, щоб ми тебе не згадували. Тебе пам’ятають бойові побратими, згадують друзі. А для нас ти назавжди залишишся нашим сонечком, нашою підтримкою, нашою гордістю. Ми безмежно сумуємо за тобою. Валєрочко, якщо з Небес ти бачиш нас і оберігаєш, то, мабуть, відчуваєш, як сильно ми тебе любимо. Як не вистачає тебе щодня. Як болить твоя відсутність. Ти житимеш у наших серцях доти, доки житимемо ми. У тих деревах, які посадили завдяки тобі. У спогадах. У фотографіях. У кожному теплому слові про тебе. Царство Небесне тобі, наш Герою, наш Захиснику, наш Ангеле. Світла і вічна пам’ять.
А всіх, хто знав Валерія, просимо цього дня згадати його добрим словом і тихою молитвою. Бо він віддав своє життя за те, щоб ми могли жити на своїй землі.
Сумуючі - рідні