Одкровення 100-річної Ганни Гайдук про війну, кохання з першого погляду та секрет її довголіття.
Кажуть, що людина живе доти, доки жива її пам'ять. Коли дивишся на Ганну Дмитрівну Гайдук, розумієш: у її пам'яті вмістилося ціле століття. Вона пам'ятає Голодомор, колективізацію, Другу світову війну, примусові роботи в Німеччині, важку післявоєнну працю, щасливе сімейне життя і... знову війну. Уже російсько-українську.
Наприкінці березня Ганна Дмитрівна відзначила сторічний ювілей. Здавалося б, сто років - це вже ціла вічність. Але варто було їй почати розповідати, як минуле ніби ожило просто у нас на очах…Подивіться відео –і ви впевнитеся в цьому.
Переді мною сиділа не просто ювілярка. Переді мною сиділа маленька Анюта, яка босоніж бігала по стерні, збирала колоски, плакала у товарному вагоні дорогою до Німеччини, а потім зустріла кохання, про яке й через багато десятиліть згадує з усмішкою…
.- Я так любила землю…- каже тихо жінка. І в цих кількох словах ніби все її життя
…Народилася Ганна Дмитрівна 29 березня 1926 року у мальовничому селі Михайлівка на Краснокутщині. Згадує, що тоді село було тихим, зеленим, квітучим, далеко від великих доріг. У родині підростало четверо дітей, а вона була найстаршою.
Батько, Дмитро Олексійович, мав лише два класи освіти, але, як каже донька, був надзвичайно мудрою людиною. Коли почалася колективізація, у родини забрали все господарство - коней, корів, реманент. Та знання батька знадобилися новій владі, і його призначили полеводом.
- Батько був мудрий, -згадує Ганна Дмитрівна - Утром, бувало, уходе, вночі приходить… Була в нього велика біла бумага, все розкреслене: де яке поле, де озима, де гречка, де просо. Роботи було дуже багато, шкідників травили…
Слухаючи її, подумала, що історію країни можна вивчати не лише за архівами -її можна слухати з вуст людей, які все це прожили.
…Коли почався Голодомор, Ганні було лише шість років.
- Батько відніс мене до школи на руках, бо взуття не було, -згадує співрозмовниця.- У школу я бігала боса. Добре хоч школярів тоді годували...
Та найбільше вона пам'ятає колоски...
- Будить мене бабуся Марина: "Анюто, вставай, треба йти на поле", -ніби поринаючи у той далекий час, тихо розповідає.- Йдеш по стерні боса, колоски збираєш, а мішок через плече по землі волочиться, бо я маленька була. Колоски були крупні, недоспілі. Покладеш у рот - а він такий солодкий... Так і вижили. Приходиш додому - ноги всі в крові, у занозах. Пополощеш водою - і так до ранку.
Важко навіть уявити, що восьмирічна дитина могла вважати щастям недозрілий колосок. А ще - червону сукенку, яку їй подарував колгосп за сумлінну працю. Ганна Дмитрівна усміхається, згадуючи той подарунок.
- Ой., яка ж вона гарна була... Я її дуже довго носила
…Дитинство закінчилося дуже швидко.
Вона мріяла стати лікаркою, гарно навчалася, але вступити до медичного училища не вдалося.
- Я так лікарем хотіла бути! – емоційно говорить жінка. Оцінки гарні були, а мені сказали: "Мала ще". Пішла у восьмий клас, а до школи десять кілометрів. Туди й назад двадцять. Я ніг не відчувала...
Батьки пожаліли доньку. Батько навчив її працювати на рахівниці, і вона стала допомагати у конторі. Та незабаром у життя увірвалася війна…
- Ми всі бігли, снаряди літають...- згадує 100-річна Ганна Дмитрівна.- Бабуся Катя відстала, осколок попав у ногу. Добре, що в чоботях була. Ми її залишили в останній хаті, а лікував її потім німецький лікар. Через тиждень повернулися додому - хати нема. Стоїть одна піч...
У 1942 році Ганну забрали до Німеччини.
- З кожної родини брали по одній людині, -ділиться богодухівка.- Батька не взяли, бо хворий був. Узяли мене. Мама напекла коржиків, зв'язали вузлик. Посадили нас у товарний вагон... Я всю дорогу плакала...
Потім були важкі роботи у кар'єрі, холод, виснаження, чужа земля.
Та саме там, як виявилося, доля подарувала їй найбільше щастя.
Вона усміхається так, ніби все сталося лише вчора.
- Я вийшла на двір, стоїть хлопець з конем, -пригадує той романтичний момент героїня розповіді. - Він на мене дивиться, я на нього дивлюся... Це був чоловік мій майбутній. Я чую, що там хлопці кричать: "Мішка, та веди ж коня, куди ти дивишся?" А він казав пізніше: "Я як побачив тебе, ти така гарна, що я не міг навіть опам’ятатися». І це на відстані 50 метрів... Кохання з першого погляду, бачите, буває все-таки таке...
Михайло був моряком, служив у Кенігсберзі. Три роки вони листувалися. Він просто писав: «Ти мені сподобалась, я полюбив тебе». У 1948 році він приїхав у відпустку, і вони розписалися. Дядько Ганни відразу зібрав музикантів: кларнет, скрипка, гітара - весілля було гучним, на всю Михайлівку!
Після демобілізації чоловіка подружжя переїхало у Краснокутськ, а потім – у Богодухів. Завжди пліч-о-пліч, і на роботі, і вдома.
- З Михайлом Микитовичем ми прожили 60 років, -веде далі жінка.- Як один день. Мабуть, немає таких на світі чоловіків, як у мене був чоловік. Він на мене дивиться і усміхається… Він ніколи ні грубого слова не сказав, ні полаялись ми. Ми жили дуже-дуже добре…
«Секрет довголіття - у терпінні»
Михайла Микитовича не стало у 2007 році. З того часу Ганна Дмитрівна живе сама, під опікою доньки Тоні. Каже, що секрет її довголіття - у любові до землі та вмінні прощати. На городі вона працювала до 96 років!
- Зараз я не бачу, а якби бачила, я б узяла сапку і пішла на город, -посміхаючись, говорить жінка.- Я так любила землю... А секрет довголіття? Терпіння. На все треба терпіння. Не треба сердитися, не треба все брати до серця. Злість швидко проходить, вона в мені не тримається…
…Зараз 100-річна жінка знову чує сирени та вибухи. Каже, що дуже боїться, і це нагадує їй ті страшні роки в Німеччині.
- Кожен день тривога, і над тобою летить... –сумно розповідає…- Що б я побажала землякам напередодні Дня міста? Щоб війна закінчилася. Це найбільше бажання, найбільше для нас усіх. Ми ж так добре жили... Тільки миру хочу…
Ми вклоняємося вам, Ганно Дмитрівно, за вашу мудрість і за те світло, яке ви даруєте нам навіть у сто років. Дай Боже вам здоров’я та скорішої Перемоги!
Тетяна Лучинська
