Над нашим селом пролітають лелеки,
Махаючи нам прощальним крилом.
А там коло хати стоїть сива мати,
Вклоняється їм низенько чолом:
«Лелеки, лелеки, мої лелечата,
Прошу вас, благаю навесні повернутись назад,
«Принесіть мені вісті – хоч сумні, невеселі,
Розкажіть мені, птиці, де мої синочки лежать…»
Це уривок з вірша відомої старшому поколінню культпрацівниці, багаторічної завідуючої Павлівським клубом Віри Євсеївни Церковної. Я знала її ще з 90-х років минулого століття, знала як досвідченого культпрацівника, талановитого організатора клубної роботи, яка стала душею колективу художньої самодіяльності в селі Павлівка. Щоправда не здогадувалася, що Віра Євсеївна ще й вірші пише – та такі, що стали пророчими навіть після того, як душа її відлетіла разом з лелечою зграєю.
 Віра Церковна народилася в далекому 1934 році і прожила 85 років, віддаючи себе люблячій родині та улюбленій роботі. Майже сорок років пропрацювала завідуючою клубом (до цього на цій посаді працював справжній аматор Андрій Макарович  Заєць). Тодішній клуб – пам’ятне місце для павлівців. Розміщений він був у стінах зруйнованої церкви, під час німецької окупації слугував штабом для окупантів, а після звільнення села молодь взялася за відновлення місця свого дозвілля. Працювали дружно, з небаченим ентузіазмом над ремонтом приміщення і одночасно готували концерти, вистави, з якими зовсім скоро виїжджали в сусідні села і до Богодухова. Життя в селі вирувало, і душею цього аматорського руху була Віра Церковна.
Уже в 90-х роках вона якось зізналася, що стіни колишньої церкви були не зовсім затишними і не зовсім відповідали напряму діяльності культосвітнього закладу, але вибору не було. Іншого приміщення в селі не існувало, а життя тривало, і молодь вимагала активного відпочинку.  Віра Євсеївна пригадувала, що в ті часи кожен в селі був артист, драматичний актор, нікого не треба було умовляти чи просити взяти участь в тому чи іншому дійстві. Люди самі збиралися в клубі, охоче грали ролі у п’єсах українських класиків Квітки-Основ’яненка («Сватання на Гончарівці») чи Марка Кропивницького («Глитай або ж павук») тощо. А як співали у Павліці! Скільки грамот і дипломів отримали самодіяльні артисти, а ще більше – оплесків і схвальних відгуків від глядачів. А з «Наталкою полтавкою» Котляревського павлівці об’їздили не лише свій район, а й сусідні райони. Свого часу це була наче візитна картка самодіяльних акторів.


У 90-х роках Віра Євсеївна Церковна залишила клубну роботу і пішла на заслужений відпочинок, повністю присвятивши себе родині, пестила онуків, співала їм колискові і писала вірші, які сьогодні зберігає її донька Валентина.
У веснянім саду на стежині
Я, коханий, зустріла тебе.
Цвів бузок, пахло всюди весною,
Усміхалося небо нам голубе.
Твої очі ясні, волошкові,
Полонили навіки мене.
Шо б не сталося, милий , з тобою,
Буду вічно кохати тебе!
Культурна спадщина нашого району – це не лише матеріальні і духовні надбання попередніх поколінь, це – ще й люди, які віддавали себе збереженню і примноженню культурних здобутків, люди, які вписали свої імена в історію культури Богодухівщини. Пам’ятаймо про це.
Наталія Могилевськ