Іноді знайомишся з людиною - і вже з перших хвилин розмови розумієш: яка ж вона світла! Саме такою для мене стала жителька селища Гути Любов Михайлівна Морозова. З нею ми познайомилися під час моєї поїздки до селища, і я досі під враженням від її доброти, чуйності, легкості характеру та неймовірного позитиву. Здається, ця жінка вміє знаходити радість навіть у дрібницях, а головне - щиро ділитися нею з іншими.


                                          Від телятниці - до сцени 

        Любов Михайлівна народилася 26 січня 1959 року в Куп'євасі на Богодухівщині. Коли їй був лише рік, батьки переїхали до Гут. Тут минули її дитинство та юність, тут вона живе й сьогодні.
  …Життєва дорога пані Любові була далеко не простою. Довелося працювати на різних роботах, ростити чотирьох дітей - двох донечок і двох синочків, дбати про родину та господарство.
   Одинадцять років жінка працювала телятницею. Зізнається, що в молодості навіть трохи ніяковіла, розповідаючи про свою професію. А втім, працювала сумлінно, була серед передовиків виробництва, навіть їздила за кордон у складі делегацій - до Румунії та Чехословаччини.
   Згодом працювала на підприємстві, де виконувала різні обов'язки, а перед виходом на пенсію - у Харкові. Та якою б не була робота, у її серці завжди жила пісня…
 - Я ще в школі казала, що буду артисткою, - усміхається моя співрозмовниця. - І ось бачите, таки стала!


                                                               Пісня - її друга душа


Співати Любов Михайлівна любила змалечку. Пригадує, як удома влаштовувала справжні концерти для рідних. Могла прикрасити себе квітами, поставити стільчик - і вже артистка! А ще назавжди запам'ятала спів своєї мами, яка теж мала гарний голос і мріяла про сцену.Та здійснити мрію матері не судилося. Колись її запросили на прослуховування й попросили прийти у красивій сукні. А такої просто не було. Родина жила бідно, батько загинув на фронті…
   Любов Михайлівна й досі з теплотою згадує мамині пісні. Під час нашої розмови навіть заспівала одну з них. І я із задоволенням слухала цей щирий, душевний спів.
   А справжньою віддушиною для пані Любові стала художня самодіяльність. Після виходу на пенсію вона практично не пропускає репетицій, бере участь у виступах, співає як солістка й у колективі. 
-  Це моє життя! Це моя віддушина, це моє все! - говорить вона про сцену.
До речі, Любов Михайлівна з усмішкою згадує, як ще в шкільні роки жартувала, що неодмінно стане артисткою. А коли запитували, якого саме театру, відповідала: «Погорєлого!»
-  І уявляєте, життя так склалося, що я таки стала артисткою «Горєлого театру»! - сміється пані Любов.
   Звісно, йдеться не про професійний театр, а про художню самодіяльність у Гутах, де очільницею  місцевого осередку культури  працює Наталія Павлівна Горєлова.
-  От і виходить, що моя дитяча мрія здійснилася! - жартує співрозмовниця.
                                                                 

                                                Четверо дітей, подорожі й мрія про теплицю…


Розповідаючи про своє життя, Любов Михайлівна часто жартує. І навіть про непрості роки згадує з усмішкою.
   Її четверо дітей народилися майже одне за одним - у 1978, 1979, 1981 та 1983 роках. Каже, було нелегко, адже потрібно було і працювати, і виховувати малечу, і вести господарство.А згодом діти почали дарувати мамі радість подорожей. Завдяки доньці побувала в Туреччині, Єгипті, Ізраїлі, на Канарських островах, побачила Мертве море.
-  Може, це я хвалюся? - сміється. - Але ж я стільки всього пережила, що можна трішки й похвалитися!
  Є у пані Любові й інша радість - власна теплиця, про яку мріяла багато років. І ось уже три роки господарює в ній, вирощує овочі, тішиться результатами своєї праці. Здається, їй усе цікаво, до всього є діло. Вона не з тих людей, які сидітимуть склавши руки.


                                                                     «Я так не вмію - моя хата не з краю»


  Та найбільше мене вразило навіть не її багате на події життя, а ставлення до людей. Ми говорили і про війну, і про сьогоднішні тривоги, і про те, як важливо не втрачати людяності. 
-  Є люди, які кажуть: моя хата скраю, нічого не знаю, - говорить пані Любов. - А я так не вмію. Я по життю така - з людьми і для людей.
  Жінка  переконана: потрібно бути людянішими одне до одного, адже ніхто не знає, що чекає на нього завтра.
- Бажаю всім нам миру, Перемоги. І щоб люди більше розуміли одне одного, любили людей. Бо всяке в житті буває, - каже моя співрозмовниця.
 Як  же добре, що в наших громадах є такі люди! Вони не лише бережуть українську пісню й народні традиції, а й власним прикладом нагадують нам, що найважливіше в житті - залишатися людиною.
  А вже зовсім скоро, 9 листопада, відзначатимемо  Всеукраїнський день працівників культури та майстрів народного мистецтва. Тож від щирого серця хочеться привітати Любов Михайлівну з цим святом! Побажати їй міцного здоров'я, невичерпної енергії, ще багато пісень, виступів, щирих оплесків, родинного тепла й здійснення всіх мрій.
   Нехай її доброта завжди повертається сторицею, а життєлюбність ніколи не згасає. І нехай якнайшвидше настане той довгоочікуваний мир, про який вона так щиро мріє.
   Співайте, пані Любове! Усміхайтеся! Даруйте людям світло! Бо таких, як ви, хочеться зустрічати частіше…
  Миттєвості зустрічі в Гутах і спів пані Любові -у цьому відео.