Німкеня в Богодухівському монастирі

Втрачена перлина Богодухівщини – Свято-Троїцький жіночий монастир: так мало світлин з його зображенням, так мало спогадів - офіційно занотованих. Його ніби вичеркнули з життя нашого краю. Думалося, що встигнемо опитати старожилів, тих, хто пам’ятав наше місто до кривавого 1917, встигнемо зафіксувати якісь дані, пошукати фотографії. А час біжить швидко. І ми втрачаємо навіть ті крупиці  інформації, які є у відкритих джерелах. Тож, ми вирішили погортати  стару періодику в надії знайти якісь згадки про нашу архітектурну і духовну красу – Богодухівський монастир. Нам вдалося знайшти цікаві факти. Зокрема, сьогодні хотілося б розповісти про жінку, яка внесла найбільший вклад у розвиток і будівництво монастиря. Ігуменя Херувима. Хто ж вона була? Чи чули ви про неї? 

Народилася вона у Пруссії, приблизно 1832 року. Її батько – німець за походженням – дав їй освіту вдома. Коли їй було 7 років, родина переїхала до України. Подорослішавши, дівчина стає сестрою в Ніжинському жіночому монастирі. Вона рано полюбила монаше життя – саме в Ніжині вона приймає постриг, а згодом з Чернігівщини перебирається до Одеського жіночого монастиря. Після Одеси, уже досвідченою, її запрошують очолити жіночу общину у нашому місті – ту саму, яку створив первоначально Василь Підгірний. В червні 1893 року общину перетворюють в Богодухівський Свято-Троїцький жіночий монастир і Херувима переїжджає  до нашого міста.

Щойно приїхавши до Богодухова, ознайомившись з режимом общини, нещодавно перетвореної в монастир, монахиня зрозуміла, які неймовірні труднощі  її чекають попереду. Херувима вирішила відмовитися від пропозиції і поїхати до Ніжина. Важкість її положення обумовлювалося ще й тим, що монахині ніяк не сприймали її – у прийнятті рішень вони зверталися за порадами до Підгірного. Ніхто не хотів бачити її настоятель кою, щось змінювати в своєму житті. Але все ж таки, незважаючи ні на що, Херувима наважилася взяти на себе відповідальність за життя обителі.

Перше, що вдалося німкені – настояти на слідстві проти Підгірного і виселенні його за межі України. Згодом довелося відлучити від монастиря і близько 30 сестер, які ніяк не хотіли рвати зв’язків з засновником общини. Потім настоятелька починає облаштовувати монастирську церкву – адже власне церкви, окремої,  на той час  не було – дерев’яна, вона вважалася домовою – стояла не окремо, а знаходилася в дерев’яному корпусі обителі. Несподівано Херувима дізнається про поміщиків-дворян Боярських, які проживали неподалік Богодухова, мали статки та не мали ні дітей, ні онуків. Але познайомитися з ними не було нагоди. Лишень з часом коли помирає поміщик, вона їде до вдови. Там же настоятелька отримує перше жертвування на будівництво кам’яного храму – близько 3 тисяч карбованців. Згодом поміщиця вирішує перепоховати свого чоловіка – і від Херувими отримує пропозицію – поховати його в склепі в майбутньому кам’яному храмі .Вдова погоджується і жертвує вже 80 тисяч на зведення самої церкви. Власне на ці кошти, а також на зібрані ігуменею ще 40 тисяч, у нашому місті починають будувати величну архітектурну пам’ятку – перлину – трьохпристольний храм. Головний престол було освячено в ім’я Живоначальної Трійці , два інші  - в честь Архистратига Михаїла (південний) та мучеників Севастійських (північний), в числі яких – мученик Миколай – янгол померлого поміщика, та праведна Олімпіада -  ангел самої благодійниці. Сама поміщиця згодом переїхала жити до монастиря, де їй відвели дерев’яний флігель та були приставлено троє монахинь, котрі доглядали стару жінку – під кінець життя їй потрібен був особливий догляд – в силу поважного віку та впадала в безпам’ятство. Померла Олімпіада Іванівна в 1903 році,похована була в монастирі,як було передбачено.А будівництво храму тим часом вже йшло…

Вінець трудів української німкені – Свято-Троїцький собор – був освячений у вересні  1905 року. За спогадами  очевидців,  це була велична будівля: коли в нього заходили, вірян вражали і величина храму, і світло в нім, і величезний купол, що додавав незвичайної краси. Престол був зроблений з алюмінію – ззовні був

схожий на срібний, втім коштував недорого. Коли служилися всенощні і запалювалися кришталеві люстри – ніби сонце сходило в храмі – він наповнювався світлом і відблисками неймовірної краси. 

Окрім описаного собору, Херувима звела для монастиря також два великих кам’яних корпуси для сестер. В 1907 році було відкрито училище – під нього відвели спеціальний флігель з опаленням Амосова (це система, яку винайшов український вчений Іван Амосов в ХІХ ст.., коли в підвалі будівлі встановлювалися калорифери-обігрівачі і тепле повітря піднімалося по спеціальним трубам вверх). Настоятелька особисто слідкувала за навчальним процесом, тож охочих навчатися було багато – училище завжди було переповнене ученицями. Багатьом батькам, які хотіли віддати своїх дітей туди, доводилося відмовляти ( для прикладу в 1912 році навчалося 68 учениць, закінчили курс – 7). За п’ять років поріг училища переступило понад три сотні  дівчат. Училище було з трьох кімнат. Вчительку, яка викладала тут, годували з монастирської кухні. 

На території монастиря була і лікарня, яку в 1907 році облаштувала ігуменя з флігеля після смерті благодійниці Олімпіади. Вона мала п’ять кімнат – три для хворих, одна для аптеки, одна для сестер, які служили при лікарні. Лікар приїжджав з міста. 

Херувима, облаштувавши всі будівлі в обителі, відзначилася ще й тим, що дзвін на соборі був встановлений за часів її настоятельства. Очевидці описують, що він був вагою  150 пудів ( без малого – 2500 кг). Втім не встигла настоятелька реалізувати ще один свій задум – звести в монастирі нову дзвіницю – дзвони висіли на дерев’яній, тимчасовій дзвіниці.

Ігуменя намагалася вирішити земельне питання – кількість сестер в обителі зростала, то й гостро стояло питання розширення сільськогосподарських угідь. Вона викупила і землю біля монастиря, і поряд з Козіївкою, де на монастирському подвір’ї проживало близько 30 монахинь, а влітку і того більше. Тамтешні сестри дуже сумували, що не мають свого храму – і Херувіма знову знайшла благочинця, який пожертвував 14 тисяч карбованців на будівництво в Козіївці кам’яного храму – він був зведений також з Амосівським опаленням. Цей Козіївський острівок, де мешкали монахині з Богодухівського монастиря, був схожий на скит. 

Важливо, до речі, відзначити, що настоятелька дбала не лише про рукоділля сестер, які були звичайною справою в монастирях, а й заохочувала їх до живопису. Для цього вона облаштувала майстерню, де працювало два десятки сестер. Там навіть на замовлення писали ікони, уявляєте? В цім, як згадують сучасники ігумені, які знали її особисто, Херувима випередила навіть старіші та більші обителі – там ще не всюди  було іконописання. Тож цілком можливо у вас вдома є ікона, що дісталася вам від бабусі чи прабабусі – написана саме в Богодухівському монастирі.

Збудувала настоятелька-філантропка і богадільню при монастирі – для стариць поважного віку – і духовного, і світського звання (селянок) – на двадцять чоловік. Вона ж посадила сад навколо монастиря – певно, це він зображений на відомій чи не єдиній світлині Свято-Троїцького собору. Було поряд і джерело (артезіанський колодязь – саме так згадується в друкованих джерелах) – охочі брали з нього воду – прохолодну і чисту, як кришталь. 

Коли учні Мерлянської та Малижинської шкіл (близько 50 душ) прийшли на екскурсію-богомілля до монастиря (діти йшли пішки і дійшли майже до самого вечора в місто) – їх зустрічала сама настоятелька. Дітей нагодували, після прогулянки парком їх поселили на ніч в гостьовому будинку обителі. А після богослужінь вона особисто роздала дітям хрестики - кожному. Херувима любила дітей – вона не звела сиротинця на території обителі, але чимало дівчат-сиріт проживало разом з родичками-сестрами в монастирі.

Таке насичене життя прожила німкеня в Богодухові. Згадки про неї і сьогодні лишилися в нашім краї - саме Херувима звела навколо монастиря кам’яні стіни з вежами – ті самі , які й зараз ще лишилися як величне нагадування про втрачену перлину Богодухівщини.
Померла Херувима – німкеня
за походженням і українка душею – влітку 1912 року. Захворіла інфлюенцією – як тоді називали інфекційні та вірусні захворювання (грип), що дало ускладнення. Померла тихо, вночі. Поряд була економка Емілія – сестер-келійниць вона відпустила спати. Попросивши води, ігуменя відпила двічі, її очі завмерли, тяжко здихнула – Емілія кинулася звати сестер. Коли ті прибігли на крик економки – Херувима ще раз важко здихнула і відійшла у засвіти. Відійшла ціла епоха в житті Богодухівського монастиря. Похована вона була там же, на подвір’ї обителі, яка стала для неї рідною. Що стало з її могилою і монастирським цвинтарем ( він, за згадками очевидців, теж був)  – тяжко думати. Варіантів нема – їх просто знищили, як і сам собор. Чи знищили саму могилу, чи відкопали бідну німкеню через бажання поживитися її коштовностями, які були поховані разом з нею, – важко сказати. 

Після Херувими настоятельками монастиря, до 1917 року, були декілька ігумень – одразу після неї – була ігуменя Апполінарія  (1912р.), потім Лідія (1913 р.) та Феофіла (1915р.). Втім настоятельками вони були недовго, і не встигли вписати себе в історію Свято-Троїцького монастиря – все було збудовано, організовано саме Херувимою.