Леськівка… Слобожанське село з лагідною, милозвучною назвою. До того ж гарне, мальовниче, наче у намисті із синіх ставків. Колись тут вирувало життя: з протестами і непокорою панам-власникам села, з червоними загравами в часи протистоянь початку ХХ століття, з ненавистю до активістів під час голодоморів, бо село пройшло той самий шлях разом зі Слобожанщиною, разом з Україною.

Колись на одному з пагорбів стояла Георгіївська церква: міцна і дерев’яна, збудована в кращих традиціях храмового зодчества. Не одному подорожньому з Богодухова на Вінницькі Івани чи Грайворон тішила око своєю витонченістю. Та, на жаль, міць її виявилась безсилою перед атеїстичною лихоманкою більшовицької доби. У 30-х роках минулого століття красуню-церкву нещадно розібрали колгоспники новоствореного колгоспу імені Ворошилова і збудували з освяченої свого часу деревини незграбний амбар. При церкві була церковнопарафіяльна трикласна школа.

Перша архівна згадка про Леськівку датована 1732 роком, коли майор Хрущов зробив опис поселень Охтирського козацького полку. На ту пору село належало полковникові Осипову, який мав 123 душі підданих чоловічої статі, а саме село було засноване «років 70 тому». Виходить, що Леськівка була заснована одночасно з Богодуховом. Був у селі і маєток  поміщиці Романової, а також два заводи: винокурний і цегельний.

Сьогодні мало що нагадує в селі про його більше, ніж трьохсотлітню історію. Ні старовинних будівель, ні млинів, ні священних руїн… Хіба що сонце над Леськівкою сяє, як сто, двісті, триста років тому. Хіба що чисті ставки хлюпочуть блакитними водами. Як колись давно, а на них так само відпочивають лебедині пари. Хіба що дорога через яр, сходжена ногами далеких пращурів, як і раніше, в’ється угору і зникає десь за обрієм…

Наталія Могилевська