Евакуація і ті, кого приручили: доля домашніх улюбленців, худоби та птиці…

     Коли ми говоримо про евакуацію з прикордонних сіл, найчастіше згадуємо зруйновані будинки, небезпечні дороги, поспішно зібрані валізи. Але за всім цим залишається ще один біль, про який говорять значно рідше. Це прощання з тими, хто роками був частиною родини, -домашніми улюбленцями, худобою, птицею.
    Саме тому редакція «Маяка» провела у Facebook опитування серед читачів. Ми попросили земляків відповісти запитання: що сталося з вашим господарством під час евакуації?
    Результати змушують замислитися…
 Тішить, що більшість земляків і землячок, які евакуйовувалися, - 40% - змогли забрати із собою домашніх улюбленців. Ще 25% респондентів зізналися, що вдалося врятувати лише частину тварин. Для багатьох це означало важкий вибір: кого можна забрати, а кого довелося залишити. 18% опитаних були змушені продавати худобу майже за безцінь, аби не залишати її напризволяще. Ще 8% зізналися, що випустили худобу чи птицю на волю, сподіваючись, що так у них буде хоча б якийсь шанс вижити. 5% поверталися у небезпечні села лише для того, щоб нагодувати або забрати своїх тварин, ризикуючи власним життям. Частині людей довелося віддати або продати птицю, а дехто написав свою особисту історію у коментарях…

   Ось лише кілька коментарів наших читачів, які ми отримали під час опитування. 
   Оксана Ляшова: «Залишили все дома... Думали, вернемся, заберем... Немає вже що забирати... І дому немає...»
  Наталя Осадча:«Худобу прийшлося продати за безцінь. Дуже тяжко прийшлося прощатися з коровою, вона була як член сім'ї, дуже тяжко, її очі досі сняться по ночах. Собаку одну вбило, двох віддала в хороші руки, але сумую і плачу за ними. Кошеня забрала з собою, і воно мені тріпає нерви, але я його люблю. Двох котів дорослих прийшлося залишити, курей намагалися вивезти, але, на жаль, випустили, кролів віддала... Хату знищили, все життя пропало, нікуди вертатися».
 Світлана Неонета: «Я не осуджую, але як у душі... Можна когось взяти, а когось... Наприклад, собаку одну взяти, а іншу - ні...»
Наташа Пітя: «Коли швидко хапали що треба... Одну ложку схватив... а три так і забув на столі. Так само собачки розбіглися, бо побачили біду...»
    І всі ці слова  ще раз нагадують, що евакуація - це  ще й болісне прощання з тими, хто багато років був поруч, кого любили, про кого дбали і кого, на жаль, не завжди була можливість урятувати…

     Цього чоловіка я зустріла випадково. Але, як кажуть, нічого випадкового немає…
     59-річний Володимир прожив в Івано-Шийчиному 36 років. Саме тут минула його молодість, саме тут народжувалося й міцніло сімейне господарство. Усе життя чоловік пропрацював у місцевому господарстві, а разом із дружиною Валентиною дбав про дім, землю, худобу. Як і багато селян, вони звикли покладатися на власні руки.

    Та 26 квітня війна змусила родину залишити все.
   Виїжджали власною машиною саме тоді, коли село вже перебувало під постійними обстрілами. Дорогою на Сінне побачили ворожий дрон. На щастя, вчасно встигли сховатися й урятуватися.
   Позаду залишили майже все, що наживали десятиліттями: старенький «Москвич», трактор, дві циркулярки, інструменти, будинок, у який вкладали душу. Лише незадовго до повномасштабного вторгнення зробили сучасний ремонт кухні й ванної кімнати, обклали все плиткою, раділи, що нарешті вдалося облаштувати оселю так, як мріяли.
  Особливо боляче було прощатися з господарством.
   Корову на кличку «Мирна», яка багато років годувала родину, довелося продати поспіхом лише за 20 тисяч гривень, хоча чоловік сподівався виручити хоча б тридцять.

   Те, що залишилося з господарства, перший час доглядали сусіди. А потім свиней і курей просто випустили на волю.
-  Може, курей уже лисиця поїла… - тяжко зітхає Володимир.
   У Харкові, куди родина евакуювалася, спочатку жили у доньки, а згодом винайняли квартиру. Каже, найбільше вражає не саме місто, а те, наскільки інакшим стало життя.
- Завжди в запасі мали гроші, -розповідає чоловік.- На продукти майже не витрачалися - хіба що на хліб, та й то часто дружина сама пекла. А в Харкові лише за два місяці життя пішло понад сорок тисяч гривень, бо все треба купити і ще заплатити за квартиру.
   Найважче, говорить, доводиться звикати до речей, про які раніше навіть не замислювалися.
- Я питаю в магазині, яке у вас молоко, а продавчиня каже: "Біле", - і дивиться на мене з подивом, - усміхається чоловік. - Та хіба їй знати, яке молоко давала наша корівка Мирна… Смачне, жирне, аж солодке. А яке ж воно було парне, тільки-но надоєне! Аж слинки котяться, як згадаю…
   Біля будинку завжди був доглянутий город. Вирощували все необхідне: полуницю, цибулю, часник, овочі. Минулого року заклали нову грядку полуниці й чекали першого великого врожаю.
- Цього року, слава Богу, нічого вже не садили й не сіяли… - говорить Володимир.
  Зізнається, що після евакуації пережив важкі дні:
- Три дні після від'їзду з рідного села у мене була депресія. А потім узяв себе в руки. Вся країна зараз так живе, по всіх світах мандрує без домівки. Все те матеріальне- наживне. Прикро лише, що не знаю, коли ще вдасться з дружиною побувати у своєму селі. Там усе рідне до болю, там наше життя, молодість…
   Під час нашої зустрічі в редакції ми пили з Володимиром  чай, згадували Івано-Шийчине, його людей, мирне життя.
-  Ой, у мене ніколи не були такі руки чисті, - усміхаючись, показує долоні Володимир. Звиклі до щоденної праці на землі, вони тепер уже не пахнуть ні свіжоскошеним сіном, ні землею, ні парним молоком…
   Маяківці передали  Володимиру свіжі номери «Маяка», щоб він роздав їх односельцям, яких зустріне. Він щиро зрадів. А під час розмови з'ясувалося, що його дружина Валентина - наша давня знайома, багаторічна завідувачка місцевої бібліотеки-філії.
   Два роки тому, коли ми готували рубрику «Маяківці у громадах», саме вона пригощала нас старовинною місцевою стравою - кашею «Сколотянка», яку ще її бабуся й прабабуся готували за родинним рецептом (дивіться відео за QR-кодом).
    Уже ввечері пані Валентина надіслала фотографію з районною газетою та написала слова подяки.

  Бо для людей, які були змушені залишити рідне село, «Маяк» сьогодні - це значно більше, ніж просто газета. Це ниточка, яка й досі єднає їх із домом. І поки ця ниточка не обірвалася, доти живе надія, що одного дня вони знову повернуться туди, де залишилося їхнє серце…

    «Кожен день думками там...» Як жителька Корбиних Іванів рятувала своїх собак і котів

     Коли люди змушені евакуюватися з небезпечних населених пунктів, вони рятують найцінніше: дітей, документи, найнеобхідніші речі. Але для багатьох справжнім болем стає питання: що робити з домашніми улюбленцями, які за роки стали повноправними членами родини?
   Саме з таким випробуванням зіткнулася жителька Корбиних Іванів Надія Немашкало.

   У неї  було п'ять собак і вісім котів. Коли ситуація в селі стала небезпечною через постійні атаки безпілотників, Наді з родиною довелося поспіхом залишати дім. Забрати всіх тварин одразу не було можливості. Курей трохи раніше вдалося продати односельцям.
   Коли виїжджали з волонтерами рано-вранці, першими вдалося вивезти маленького собаку та кількох котів. Двох кошенят прихистив знайомий. Але частина чотирилапих улюбленців залишилася вдома.
- Кожен день думками там, думаємо тільки про них, - зізнавалася Надія.
    Щоб урятувати тварин, дівчина звернулася по допомогу до волонтерів із «Служби порятунку тварин у Харкові та області». Паралельно допомагали родичі, які не покинули напризволяще чужих улюбленців.
-  Приходять та годують їх там, - тоді у розмові розповідала Надія.-  З морозилки дістають усе, що є: м'ясо заморожене, корм і кидають їм. А двір вони сторожують, чужих не пускають…
    Навіть перебуваючи далеко від дому, вона постійно хвилювалася за своїх хвостатих друзів. Адже для неї вони були не просто тваринами, а частиною родини.
    На щастя, ця історія має світле продовження. Згодом Надії вдалося повернутися за своїми улюбленцями та поступово вивезти їх із небезпечної зони. А ще пізніше вона забрала й ту кішечку, яка після евакуації зійшла з дому і тривалий час залишалася в Корбиних Іванах.
     Сьогодні всі її чотирилапі друзі поруч із господинею. Вони разом пережили важкі часи і тепер перебувають у безпеці. А для Надії це, мабуть, одна з небагатьох добрих новин серед усіх втрат, які принесла війна. Адже дім можна відбудувати, речі - придбати знову, але тих, кого любиш усім серцем, хочеться врятувати за будь-яку ціну…

І собаки чекають господарів...

     Нещодавно у «Маяку» ми розповідали історію евакуації родини Юлії Мирошниченко з Братениці. Та за тривогами, зборами та переїздом залишилася ще одна болюча тема - домашні улюбленці.

   Коли родина поспіхом виїжджала з небезпечного села, забрати всіх тварин одразу не вдалося. Під час поспішного виїзду родині вдалося забрати великого породистого собаку-алабая, який від постійних вибухів був настільки наляканий, що майже не виходив зі схованки. 
   Попри постійну небезпеку, Юлія з чоловіком поверталися до майже порожньої Братениці, везли корм та воду для покинутих у селі чотирилапих, які продовжували чекати господарів біля воріт.
-  Кожен день думками там, - зізнавалася тоді Юлія. – Коли приїздиш -боляче дивитися на домашніх тварин, які колись мали господарів, а тепер самотні і голодні у самотньому селі…
  На щастя, ця історія завершилася добре. Через кілька тижнів  родині вдалося забрати  улюбленця собаку Біляша.
-    Так, собак ми вивезли, але забрали тільки  одного котика, а інший зійшов з дому за день до нашого відʼїзду, знайти нам його не вдалося, -говорить Юля.- Худобу за безцінь відділи шабаям (як і більшість нашого села) за день до того, як виїхали, бо розуміли, що життя важливіше, а худобу може колись наживемо ще… Перший час курей і Біляша доглядав сусід - приходив, годував їх. А коли з'явилася можливість, ми повернулися й забрали і свого вірного чотирилапого друга, і курей. 

А хата родини, на жаль, як і більшості односельців, згоріла, і тепер родина вже туди не їздить, бо з кожним днем там небезпечніше і небезпечніше…

 

\

     Коли чужа біда відкриває справжню ціну людяності

   У народі їх називають «шабаями». Це люди, які скуповують худобу в селах. Про них можна почути різні думки, хтось згадує їх із вдячністю, бо вони допомогли хоч частково врятувати те, що роками наживалося важкою працею. Хтось, навпаки, й досі не може забути, як у хвилини відчаю довелося продавати корову чи бика майже за безцінь… Війна й тут розділила людські історії. Маяківці поспілкувалися із покупцями худоби. Дехто з них сам пережив евакуацію, втратив дім і добре знає, що таке залишити все нажите заради одного - врятувати життя.
    Ми поспілкувалися з Володимиром із села Ямне Сумської області. Колись він регулярно приїздив на Богодухівщину купувати худобу, а нині й сам став переселенцем і живе у Тростянці.
   Каже, що останнім часом майже перестав їздити на Богодухівщину, адже дорога Богодухів - Охтирка стала надто небезпечною через атаки дронів.
   Згадує і перші хвилі евакуації на Сумщині - у Краснопіллі, Славгороді та інших селах.
  - Ми ж усі люди, і я не хочу викликати негатив, бо розумію, в якому люди стані, коли доводиться кидати все нажите, -ділиться співрозмовник. - Сам був у такому стані, коли довелося виїхати з Ямного.Тому я намагався пропонувати людям прийнятну ціну. А були й такі, хто користувався чужою бідою. Якщо я купував корів по 15–20 гривень за кілограм живої ваги, то інші давали людям по сім гривень. Інколи бувало, що після продажу худоби я сам залишався у мінусах. Саме тому останнім часом  полишив цю справу…

   Інший співрозмовник - Павло. Він теж добре знає, що таке війна. Його будинок у Лютівці згорів. Зараз чоловік живе неподалік Харкова, але продовжує займатися закупівлею худоби. Останнім часом, говорить, забирав тварин із Писарівки, Сінного, Івано-Шийчиного, Братениці та інших прикордонних сіл.
   За його словами, нині закупівельні ціни становлять: свині - 70–75 грн за кілограм живої ваги, корови - 50–70 грн, бики - 95–100 грн, телиці (до 350 кг) - 90–95 грн.
  Та навіть коли люди домовилися вже про продаж, інколи буває дістатися до фронтового села  буває непросто.
- Зараз їхати у прикордонні села дуже небезпечно, -розповідає чоловік.- Їздимо з «чуйкою», постійно дивимося в небо, хоча вона не завжди рятує. Уже були випадки, коли машини покупців худоби пошкоджували ворожі дрони…
Звісно, у будь-якій торгівлі продавець хоче виручити більше, а покупець - заплатити менше. Але сьогодні на прикордонні йдеться вже не просто про купівлю чи продаж худоби, адже для багатьох людей корова, теля чи свиня - це роки важкої праці, годувальники родини, частина їхнього життя. Саме тому розлучатися з ними надзвичайно боляче.
   Люди розповідають, що в деяких прифронтових селах молоковози вже давно не приїжджають. Молоко доводиться просто виливати, але й продавати худобу господарі не поспішають, бо вважають запропоновану ціну несправедливо низькою.
    Одна жителька прикордонного села поділилася своєю історією. Ще взимку, коли було відносно спокійно, її тільну корову оцінювали майже у 50 тисяч гривень. Тепер, після оголошення обов'язкової евакуації, за ту саму корову пропонують уже менше половини - 20 тисяч гривень.
   І таких історій сьогодні, на жаль, чимало. Бо війна знецінює не лише майно. Вона змушує людей приймати рішення, яких у мирному житті вони ніколи не хотіли б приймати…

             Не залишайте тих, кого колись приручили…
 Безпритульних тварин у Богодухові останнім часом значно побільшало. На жаль, більшість людей своїх чотирилапих друзів просто залишають напризволяще…
Ось що почули маяківці від однієї волонтерки:
-  Буває, телефонують із прикордонного села: «Нас евакуюють. Що робити з п'ятьма котами і трьома собаками?» Ми просимо: «Хоча б привезіть їх до Богодухова. Тут буде більше шансів знайти їм новий дім або хоча б тимчасовий прихисток». Але іноді у відповідь чуємо лише: «Та щас!..» На жаль, таке теж трапляється. І тоді вкотре переконуєшся: дехто, виїжджаючи, знаходить місце для мішка картоплі чи кількох речей, але не знаходить його для того, кого сам колись приручив...
    …Війна змушує людей залишати свої домівки. Але разом із будинками вони часто залишають і частинку свого серця, бо  для когось корова була єдиною годувальницею родини, для когось - кіт чи собака були друзями, які пережили разом найважчі дні війни. 
   Як би не складалися обставини, найбільше хочеться, щоб поруч із людськими історіями про втрати було якомога більше історій про врятовані життя - і людські, і тварин…

    І дуже хочеться вірити, що настане день, коли спорожнілі сьогодні села знову наповняться людськими голосами, у дворах гавкатимуть собаки, на подвір'ях пастиметься худоба, а господарі більше ніколи не стоятимуть перед страшним вибором - рятувати власне життя чи тих, кого колись приручили. Бо найбільша мрія всіх, із ким ми спілкувалися під час підготовки цього матеріалу, одна - повернутися додому. І щоб там їх знову хтось чекав…