Коли навесні 2022 року Богодухівщина дізналася, що наш земляк Влад
ЄРМОШКІН потрапив у полон, серце кожного стислося від болю. Ми у
нашій групі “Маяк Богодухів” розповідали про це, було сотні коментарів і
слів підтримки (дивіться відео за посиланням (QR-код).


...Незадовго до повномасштабного вторгнення Влад підписав контракт на
службу у 95-й бригаді. Тож 24 лютого 2022 року зустрів 18-річним, у
Харківській області.
    А 16 квітня Влад потрапив у полон...


    Він був зовсім молодим - лише початок життя, лише вісімнадцять. А
попереду на нього чекали більш ніж три роки тюремних стін, знущань,
голоду, катувань. Ці роки перетворили його з хлопця на чоловіка: він
посивів, змужнів, але не зламався...
    І коли у травні 2025-го вся громада почула щасливу новину - Влад
повернувся додому- це була радість, яку важко описати словами. Тоді
«Маяк» розповів про його повернення. А тепер ми вперше подаємо відверту
розповідь самого Влада - про перші хвилини полону, про нелюдські умови в
російських тюрмах, про силу, яка допомогла вижити, і про відчуття свободи,
коли він ступив на українську землю.
Скажу відверто: слухати спокійно Влада не могла, час від часу душили
сльози, скільки ж довелося витерпіти юнаку...
    Війна застала 18-річного Влада у формі… А вже за два місяці - полон...
- Владе, пам’ятаєш той перший момент, коли побачив ворога? Що ти відчув
тоді? Це був страх?
- Коли 16 квітня під час виконання бойового завдання ми вперше зіткнулися
з ворогом, не було ані страху, ані паніки, -ділиться Влад.- Було щось зовсім
інше - наче тебе відімкнули. Повна розгубленість, нерозуміння, що
відбувається. А вже потім прийшло усвідомлення: все, ми припливли...
Полон. До останнього вірив, що, може, відпустять. Це було 16-го числа. А на
ранок прийшли дві групи: одна - з боєприпасами, водою, їжею, а друга-за
нами. Взяли й повели. Це було біля села Довгеньке , в полях на Харківщині.
Нас почали виводити в напрямку Ізюма...
Пам’ятаю: спершу ми йшли без масок, потім - кажуть: «Пацани, без образ,
але надіньте маски, бо начальство нам влаштує рознос». Нам наділи маски,

зв’язали, посадили під гусеничну техніку. Почався артобстріл. Вони одразу
просто втекли, а нас залишили. Ми лежали, чекали, поки вибухи
припиняться.Після того росіяни повернулися, посадили в МТЛБ -
«мотолигу», як ми її називали - і повезли в Ізюм. Це була якась школа. Умов
ніяких - ні вікон, нічого. Ми досі були в масках. Там мені і хлопцям дали
дозвіл на один дзвінок. Я зателефонував додому, сказав, що я в полоні. І все...
    Влад зізнається, що спочатку не чув від росіян жодного матюка, жодного
фізичного насилля, а потім, від Ізюму, почалося справжнє пекло...Били по
спині, лякали, погрожували порізати....
«Я рахував час по зонах - рік за роком, і просто тримався»...
- Після Ізюма нас повезли до росії, -продовжує Влад.- Спочатку був табір у
Щебекіно- кілька днів у наметах. Умови там були, скажімо так, не найгірші.
    Ніхто не чіпав, не бив. Але це був лише початок. Потім нас перевезли до
СІЗО №2 у місті Старий Оскол, Бєлгородська область. Там я пробув два з
половиною місяці. Відбулася так звана «прийомка» - це коли тебе тільки
заводять на зону і показують, хто тут «господар». Приймають жорстко,
показово. Тобі з першого дня дають зрозуміти: ти - ніхто і ніщо.
    Після того відправили до Тульської області, міста Донськой, до виправної
колонії ІК-1, здається, ЧУ-2. Там я пробув десь вісім-дев’ять місяців. І саме
там, чесно кажучи, я почав думати, що, можливо, вже не повернусь вже
додому... Знущання були постійні.Там ламали нас фізично і морально...
     Одного разу дійшло до того, що вони всерйоз погрожували кастрацією.
Казали прямо: «Зараз яйця відріжемо». І це не був жарт...
Обзивали нас постійно - «хохли», «нацисти», «дітей ріжете, гвалтуєте» - усе
те, що вони самі роблять з нашими людьми, приписували нам.
Влад розповів, що була і постійна пропаганда на кшталт: «України вже
нема», «В Україні дві області залишилось - Львівська та Закарпатська», «по
решті - вже ракети пройшлись», «залишилась тільки вирва замість країни»...
    Але юнак не вірив цьому, у душі була впевненість, що то повна маячня і в
нього жевріла надія, що все-таки прийде час, і він повернеться додому...
- Які умови перебування були? Хто був поруч з тобою? -запитую у
співрозмовника.
- У Старому Осколі камери були різні - на 2, 4, 6, максимум - на 8 людей, у
Донському- доходило до 24 в одній камері, -розповідає молодий чоловік.-
Там камери були й по 14, і по 18 осіб, але моя - найбільша, на 24. Всього в
зоні тоді тримали десь 250 людей. І в Тулі, і в Бєлгородській області -

приблизно однакова кількість. Після Тули нас перевезли ще далі - у
Мордовію, селище Ударне, колонія №10. І там я пробув до самого обміну.
Всього - трохи більше ніж два з половиною роки.
    Що стосується утримання, що сказати...Тримали нас за жорстким режимом.
Розмовляти в камерах було суворо заборонено. Якщо хтось відкривав рота -
відразу відкривали двері, виводили всіх у коридор і били. Заборонено було не
тільки говорити - сидіти не можна, рухатись не можна. Підйом о 6-й ранку - і
до 10-ї вечора стоїш на ногах. Без права на перепочинок.
    Серед хлопців були різні - я був наймолодшим. А найстаршому було,
здається, 56.
    На жаль, були такі, хто не витримував. Ламалися. Було багато самогубств. У
моїй камері такого, на щастя, не сталося, але ми чули, як виносили тіла.
Охоронці між собою говорили: «Він вже холодний, виносьте».
    Я, звісно, теж переживав. Перебуваючи перші два з половиною місяці у
Старому Осколі, я вірив на швидке повернення, бо нам казали: «Три місяці - і
вас обміняють. Довше ніхто тут не сидить». Але минули три місяці,
перевезли на іншу зону, потім ще...Вже минув рік...Два… Пішов третій... Я
почав рахувати не дні, а зони. Скільки вже пройшов...
- Владе, що тебе тримало? Що давало тобі сили не зламатися?
- Думаю, тримався просто на характері. Казав собі: «Це все одно колись
закінчиться». Думав про рідних, про Україну і щиро вірив у повернення
додому...
    “Українська згущенка -і я здригнувся»: як з’явилась перша надія
- Згодом, після місяців мороку й невідомості, щось почало змінюватися, -
веде далі Влад.- Перші ледь помітні зрушення - наче промінь крізь ґрати.
Нас почали залучати до запису інтерв’ю, дозволили трохи гуманітарки.
    І от одного дня мені до рук потрапила банка згущеного молока від Червоного
Хреста. Не просто якась - українська, з Первомайська. Я дивився на напис
«виготовлено в Україні» і не міг повірити. Стиснув банку до грудей - і
здригнувся. Це було як знак. Як нагадування: ми є, Україна є. Нас не
зламали.
    Згодом прийшли й листи від рідних. Один - датований 2022 роком, але
дійшов лише у 2024-му. Другий - уже перед самою надією на обмін. І ще
трохи гуманітарки...

     А в лютому 2025 року я давав інтерв’ю. Для їхніх каналів, для їхньої
пропаганди. Ці записи й досі можна знайти десь в інтернеті, на їхніх
російських сайтах.На тому інтерв’ю вони намагалися витягнути з мене щось
про Україну. Але офіцери, які теж там сиділи, нас попереджали: «Не
розказуйте нічого. Вони просто хочуть зібрати історії, які потім перекрутять і
видадуть за правду. Ви нічого не знаєте, пам’ятайте це...» Я тримався.
Мовчав. Усе, що міг сказати - це кілька фраз, коли мені дали зв’язатися з
мамою. Там на відео була вся родина - мама, тато, бабуся з дідусем, брати...
Всі. І от тоді я зрозумів: я мушу вижити.
    «Я ще не вірив до кінця, поки не почув українську мову»...
Минув місяць після попереднього інтерв’ю, і Владислава знову викликали на
розмову. Цього разу - не до камери, а в кабінет.
- Зайшов - сидять двоє, -згадує Влад. -Кажуть: «Нам треба знати
твою позицію. Можна тебе повертати додому чи ні? Ти взагалі з
ким? За кого?» Почали натякати: «Може, ти спеціально приїхав
воювати, щоб росіян винищити?» - і все в такому дусі. Я
відповідав так, як відповідають на допитах: нічого зайвого,
нічого конкретного. Просто, аби відчепилися.
    Після цієї розмови стало зрозуміло: щось починається. Десь ближче до обіду
5-го числа його посадили в машину. Повезли. Ніхто нічого не пояснював.
- Я десь на 70% вже відчував - це обмін, - розповідає Владислав.-
Але нам не казали нічого. Вони знову повторювали свої «жарти»:
«Поїдете в Хохляндію, з хохлушками гуляти, передавайте
Зеленському привіт». Це стандартні фрази. Таке вже було не раз -
з однієї зони забирають, обіцяють одне, а привозять в іншу.
Довіри до них не було взагалі.
    Однак цього разу щось було інакше. У ставленні, у поведінці.
- В останній зоні вже майже не били. Ну, принаймні, не так часто.
Почали ставитися трохи спокійніше. І я подумав - можливо,
кінець уже близько.
...Колона їхала в автозаках - стандартних тюремних машинах. Владислав
пригадує: дорогою кілька разів згадувався Воронеж.
-Я не бачив дороги, але чув, як вони між собою казали: «Ось,
заїжджаємо у Воронеж». І пацани навколо теж сиділи пригнічені.
    Всі думали, що це знову перевезення - і нас просто перекидають
на іншу зону. Але потім я почув звук літакових турбін - і
зрозумів: це точно не в’язниця.

    Коли їх вивели з машини, Владислав одразу помітив: навколо спецназ, ніяких
конвоїрів, обстановка зовсім інша...
- Ми весь час були в масках - і в зоні, і під час перевезення, -
ділиться захисник. -Це було незвично. Зазвичай, коли везли між
зонами, маску знімали. А тут - до самого кінця не знімали, навіть
у літаку.
Уже в аеропорту в Білорусі ситуація прояснилася остаточно.
- Нам сказали: «Можна розв’язати руки». Хтось сам розв’язував,
комусь допомагали. Скотч перерізали. Потім: «Знімаємо маски.
Голова піднята. Очі відкриті. Йдемо рівно». Ми вийшли з літака,
обійшли його - і я побачив автобуси. От тоді я точно знав: все.
Їдемо додому.
    Це був момент, який складно описати словами. Емоції, що накопичувалися
роками, раптом вирвалися назовні.
- Було таке відчуття, ніби тіло не слухається... Наче ти зомлів.
Але це було щастя. Я дочекався. Я завжди вірив, що цей день
настане...
    Хлопці навколо теж не стримували радості. Дехто навіть забув, що їх ще
супроводжує російський спецназ.
- Почали шуміти, кричати, радіти, мовляв, усе - ми вільні, -
емоційно розповідає Влад. - А нам кажуть: «Заспокойтесь, ви ще
не вдома. Ще не можна розслаблятись». Але всі вже були на
емоціях.
    Їх посадили в автобуси, вперше за довгий час дали нормальну їжу, воду, сік.
Потім - білорусько-український кордон. Там уже чекали наші.
- Підійшов військовий і заговорив українською... - ділиться Влад. -
   Отоді я ніби зламався.Мене “накрило”. Ні, я не плакав - але всередині
все впало. Це була свобода. Це був дім...Радість була така, що навіть
слів не підбереш.
     Їх зустрічали українці з прапорами. Давали стяги, хтось замотувався, хтось
вигукував: «Слава Україні!» Сльози, обійми, знімали відео...
    Після цього автобус повіз їх до першого госпіталю - в Чернігів.

 

- Поки їхали, люди на дорогах  стояли з прапорами, -продовжує земляк. - Вони махали руками, кричали, плакали. Це було неймовірно. Я відчув, що мене зустрічає вся Україна...

Життя після темряви: свобода, любов і нові дороги...

Владислав провів у госпіталі кілька годин - обробили рани, дали базову допомогу. Потім: Немирів, реабілітаційний центр.Там Влад пробув місяць.

А вже пізніше -обійми рідних і друзів, емоції, щастя бути поруч з близькими...

Тепер Влад живе в Ужгороді. Дівчина, яка чекала, не дочекалась...Але доля подарувала йому нове кохання.

- Хотів знову йти на війну, - розповідає Владислав. -Але рідні відмовили. Я не хочу бачити їхній біль і сльози. Що буду робити? Поки що не знаю. Але точно не сидітиму склавши руки.

- Знаєте, після повернення додому, я багато їздив Україною, -розповідає захисник.- І часто бачив байдужість. Люди не знають, що таке війна. У Львові нещодавно був - якраз потрапили під обстріл. П’ять годин сиділи в підвалі. Люди плакали. А я стояв на вулиці, слухав, куди летить. Для мене це вже буденність. Але так не має бути. Ми не повинні звикати.Хочу сказати всім землякам: Не думайте, що війна-  десь там, вона - поруч. І поки хтось у полоні, поки хтось на передовій - ми не маємо права жити так, ніби нічого не відбувається. Маємо допомагати і підтримувати, робити свій внесок у Перемогу...

Історія Владислава - це не просто свідчення про жорстокість війни, це історія про людину, яка пройшла через темряву, але змогла зберегти в собі світло... Він витримав приниження, побої, страх, але зумів не втратити  себе.

Він не називає себе героєм, не говорить  гучних слів. Але у спілкуванні з ним, у його словах і голосі відчувається  спокій, який говорить про  стійкість, за його красивою усмішкою стоять сотні днів без неї...

Влад повернувся, але десь там ще лишаються тисячі тих, хто чекає свого обміну. І ті, хто, можливо, вже не дочекається. І ми не маємо права  дозволити собі про це  забувати.

Влад витримав. Україна тримається. Значить - і ми мусимо підтримувати один одного і крок за кроком наближати Перемогу.

Спілкувалася Тетяна ЛУЧИНСЬКА