Ці фото і відео - зі зруйнованої Сіннянської школи, якій цьогоріч виповнилося б 100 років. Колись у її стінах лунав дитячий сміх, проходили уроки, народжувалися мрії та зростали покоління сіннянців… Сьогодні ж від рідної школи залишилися понівечені стіни й болючі спогади.
Світлини та відео редакції надала жителька громади пані Раїса, яка, попри постійну небезпеку, залишається у своєму рідному селі. Вона з болем говорить про те, як російські окупанти руйнують усе, що десятиліттями створювали люди…
Та знищити історію неможливо, доки ми її пам’ятаємо і передаємо наступним поколінням. Саме тому краєзнавиця, Почесна громадянка Богодухівського району Наталія Могилевська підготувала історичну публікацію про Сіннянську школу та людей, які залишили глибокий слід у її минулому.
Публікуємо цей матеріал, щоб пам’ятали нащадки, щоб зберігалася правда і щоб навіть серед руїн продовжувала жити історія рідного села.
Сіннянська школа: лише один епізод з минулого
Одним з перших директорів після відкриття Сіннянської школи був Федір Юхимович Каленіченко. Ця стаття надрукована в Богодухівській районній газеті «За соціалістичну перебудову» 20 вересня 1937 року. Вже тоді для всіх сіннянців було зрозуміло, що це звична на ту пору спроба дискредитувати директора Сіннянської школи і більше того – запроторити його за ґрати. Бо такою тоді була сумнозвісна доба в нашій історії…
Насправді директор Сіннянської школи Федір Юхимович Каленіченко був справжнім патріотом, інтелігентною і порядною людиною. Ці риси прищеплював не лише своїм дітям, а й учням своєї школи. Він відзначався гострим розумом і чудовою пам’яттю, на уроках цитував уривки з творів класиків, знав чимало афоризмів, чим викликав захоплення слухачів. Школярі прозвали його «ходячою енциклопедією».
Це він у голодні 1932-33 роки зі своєю дружиною, теж педагогом – Марфою Климентіївною – у власній квартирі на другому поверсі школи облаштували таку собі їдальню для знесилених від недоїдання школярів. Директор з дружиною варили куліш, ділячись з учнями всім, що мали. Не одна родина дякувала подружжю за врятовані життя дітей.
В гостях у цієї родини із «сумнівним політичним обличчям», як зазначає анонімний автор статті, бували знані педагоги з Богодухова і Харкова, відомі письменники. Свого часу український письменник Іван Нехода був у дружніх стосунках з родиною Каленіченків. Після закінчення інституту народної освіти його направли до Сіннянської школи. Тут, у слобожанському селі, майбутній поет отримав не лише перші уроки професійної педагогічної майстерності, не лише першого в життя керівника в особі директора школи, а й чудового співрозмовника, мудрого і справедливого, готового завжди підставити своє плече. Дружба тривала впродовж років і десятиліть. Відпочиваючи в Сінному, письменник присвятив родині чимало теплих рядків.
Родина Каленіченків виховала чотирьох дітей – двох синів і двох доньок, всім дала вищу освіту і прищепила найкращі риси. Надія Федорівна Бєляєва, дружина Миколи Семеновича – відомого на Богодухівщині педагога, історика і краєзнавця – була однією із доньок подружжя Каленіченків. Вона гідно продовжила справу своїх батьків, все життя вчителювала, дотримуючись тих принципів у педагогіці, які сповідували її батьки – сіннянські педагоги.
Цей огидний і брехливий допис анонімного «вчителя» на шпальтах районки із сумнозвісного 1937-го – добра нагода вшанувати світлу пам'ять педагогів Каленіченків і Бєляєвих, чиї заслуги у вихованні юних громадян України важко переоцінити.
Наталія Могилевська
