Бути батьками – відповідальна та непроста робота впродовж життя. Бути працюючими батьками в наші дні – означає щодня намагатися давати раду потоку справ, завдань та форс-мажорів. Портрет працюючих батьків дуже різний. Це – жінки й чоловіки: біологічні, прийомні й патронатні; з маленькими дітьми й уже з дорослими. І всі вони потребують і заслуговують рівної підтримки.
Сьогодні значна частина мам і татусів поєднують виховання дітей, побут і роботу задля економічного добробуту родини. Однак балансувати усі ці сфери непросто, тим паче в умовах війни. Безпека дитини і людини – одна з базових потреб. І хтось задля безпеки дітей захищає державу, а хтось залишається в умовному тилу забезпечувати і безпеку, і виховання, і розвиток дітей. Сьогодні багато жінок і чоловіків опинилися у ситуації, коли найрідніші люди можуть бути не поруч, бо вони – захисники і захисниці, оберігають спокій і наше мирне майбутнє. 


«Працюючі батьки: як долаєте виклики сьогодення?» – таке питання поставили ми учасницям і учасникам спільноти «Маяк Богодухів» на Фейсбук напередодні Дня працюючих батьків (16 вересня -прим.редакції). Ми попросили наших земляків і землячок розповісти, як вони долають виклики сьогодення; як в умовах війни дають раду своїм дітям, в той час, як самі зайняті; які б поради дали іншим батькам…
Тетяна Тризна, працівниця підприємства харчової промисловості, пише: «На мою думку, сьогодні працюючим батькам важко як ніколи. Війна. Дитсадки, школи не працюють. Коли я на роботі – щоразу під час тривоги серце не на місці, бо донька-школярка і 5-річний син вдома самі. Телефоную їм, заспокоюю. На жаль, я розлучена, батьки далеко. Тож нікому мені допомогти. Але добре, що поруч доброзичлива сусідка-пенсіонерка, яка завжди приходить декілька разів до дітей, погодує, поспілкується…Роботу лишити не можу, бо це єдиний спосіб утримувати родину».
Працівниця культури Людмила Нестеренко з с.Івано-Шийчине, донька якої навчається в шостому класі, два сини – у сьомому і восьмому, вважає, що сьогодні дітям як ніколи потрібно більше приділяти уваги, підказувати, якщо в них щось не виходить: «Треба дітям допомагати як з навчанням, так і в життєвих питаннях. Спілкуватись більше з ними, оберігати. Давати їм по максимуму все, що в наших силах та можливостях. Адже ми не знаємо, що чекає на них в майбутньому, як складається їхнє життя. Якщо є можливість кудись дітей повезти, то везіть, не дивлячись ні на що. Відкласти всі свої справи заради дітей. Дітки рано стали дорослими за два роки війни».
«На нас і наших дітей випало велике випробування, – пише захисник Сергій, двоє дітей якого зараз з дружиною. – Впевнений, ми вистоїмо, переможемо, відродимося і допоможемо нашим дітям пройти через цей досвід. Рани на душі обов’язково загояться. Але для того, щоб наші діти були щасливими у щасливій країні, потрібна ця битва, у якій в кожного з нас є своє місце».
Дизайнерка Яна вважає, що важливо спочатку потурбуватися про себе, навести лад у своїх почуттях та емоціях, що є суттєвою підтримкою психічного здоров'я і неабияк актуально наразі: «Свої позитивні емоції намагаюся передати доньці і націлити на буденне виконання обов'язків. Працюю віддалено, а кожну вільну хвилину віддаю спілкуванню з донькою. Допомагає мені й міжнародна програма подолання стресу, яка діє в нашому селищі. Відвідую психолога, разом з донькою беремо участь у різних ігрових програмах. Важлива підтримка у подоланні викликів сьогодення мені особисто надходить від батьків, які живуть поруч».
Тетяна Ребрикова, наша землячка, яка з початку повномасштабного вторгнення росії в Україну активно волонтерила на Богодухівщині, зараз разом з дітьми за кордоном. Ось що вона написала: «Ми разом з дітьми живемо у Франції, вчимо мову. Працювати дорослі пішли майже одразу. Я готувала страви української кухні для французів. Зараз працюю помічницею по дому. Діти навчаються в школі, коледжі, один – вже в ліцеї. Вчаться гарно, син навіть отримав золоту медаль з математики та безкоштовний квиток на паралімпійські ігри в Парижі. Звичайно, всі з нетерпінням чекаємо на закінчення війни, щоб повернутися додому, бо ніде не буде так добре, як вдома. Спілкуємося ще з двома багатодітними родинами з Богодухівщини, підтримуємо одна одну. Бо дуже важливо хоча б чути рідну мову, розмовляти. Знаю, що в однієї родини з моїх рідних Забродів, яка зараз проживає в Німеччині, народився хлопчик. Вони, не дивлячись на те, що у них маленька дитина, все одно намагаються допомагати нашим захисникам та захисницям. Найстарший син в цій родині захищає Україну. Інша багатодітна родина, з якою спілкуємося, з селища Горького, живе зараз у Нідерландах. Їхні дітки здобувають перші місця, якщо я не помиляюсь, з художньої гімнастики. Ця сім’я теж волонтерить, допомагає українським захисникам і захисницям. А порада від мене така: діти в жодній країні не заслуговують на те, щоб бачити війну, вона в їх очах залишається назавжди. Не варто боятися втрачати домівку, бо набагато страшніше втрачати дітей».
Віта Опришко висловила побажання: «Терпіння, терпіння і ще раз терпіння, адже діти наслідують поведінку батьків. Це, звичайно, важко в умовах війни. А ще – спілкуйтеся з дітьми вживу (нехай це буде будь-яке прохання чи накази), але вживу, приділяйте дітям більше уваги: вислухайте дитину, поміркуйте разом, дайте пораду. Наші діти (діти війни) подорослішали рано».
Звісно, тема працюючих батьків досить важлива і актуальна. І можна зробити висновок, що дуже важливо, аби батьки вміли турбуватися про себе та свою внутрішню рівновагу. Це не означає, що вони мусять постійно бути в стані рівноваги, а що вони вміють її відновлювати. Тільки тоді, коли батьки у внутрішній гармонії з собою, впевнені і позитивно налаштовані – діти відчуватимуть себе комфортно і захищено.

ВЕСЬ ТЕКСТ - У ГАЗЕТІ "МАЯК" ВІД 4 ЖОВТНЯ