Сучасним читачам, мабуть, цікаво було б поринути у далекий 1943 рік і прочитати правдиву розповідь про останні дні і тижні німецької окупації Богодухова. Маємо безцінні записи в щоденнику на ту пору підлітка із села Новоселівка Павла Варченка. В газеті «Маяк» неодноразово писали про цю неймовірну людину – богодухівського літописця, який вів щоденник упродовж десятків років і доніс до нинішнього і наступних поколінь чесну і правдиву історію нашого краю: без прикрас і фальшувань.
Судіть самі з уривку із щоденника Павла Даниловича Варченка за 1943 рік:
«…Друга половина липня 1943 року. Німців у селі багато, багато і різної техніки. Розмотують з Богодухова на Заброди, а може й далі, якийсь кабель. У нас у дворі стоять якісь спецмашини, по луках, по кущах стоїть різна техніка. Німці пораються коло своєї техніки, щось ремонтують. У хліві в нас на сіні ночують душ сім німців. Вдень пораються біля машин, грають на губних гармошках, співають, настрій у них хороший. Я цілими днями кручусь біля німців, вони мене не проганяють. Інколи під час обіду і мені щось перепаде. Особливо добре грав на губній гармошці їхній офіцер, він трохи умів розмовляти російською мовою, дідові говорив, що в нього теж два «кіндери».
Німці стояли в селі днів вісім-десять, а потім надійшла команда рухатись далі на схід. Офіцер витяг із кишені свою губну гармошку і подарував мені, говорячи до діда ламаною російською мовою, щоб я пам’ятав його. Дід мій говорив, що і між німцями були хороші люди.
Початок серпня 1943 року. Бої на Богодухівщині. Німці залишили Богодухів, а ось небо над Богодуховом не залишили. Десь із тиждень бомбили наше місто і навколишні села. Від бомб земля здригалася, вили літаки, скидаючи свій руйнівний і смертельний вантаж. Горіли і розвалювались будівлі. Люди кидали свої оселі і з дітьми, а дехто тягнув за собою корову, тікали з того пекла. Декотрі залишилися, ховаючись в погребах і землянках. Гинуло цивільне населення. Дід говорив моїй матері, щоб забрала мене і тікала подалі, а він залишиться в нашій оселі. Мати моя була хороброю жінкою, залишилася з дідом. Ховались ми у своїй землянці, яку дід збудував завчасно. Та коли поруч із землянкою розірвалася бомба, наша землянка розвалилася, а нас засипало піском. У сусідів, через п’ять хат від нас, бомба влучила в колодязь, шматки цементних кілець летіли метрів за сто від колодязя. Добре, що люди залишились живі. В інших сусідів бомба влучила в погріб, загинуло вісім душ.
Наша хата вистояла, але потріскалися стіни і вибило скло з вікон. Увечері того ж дня дід викопав у нашому вишневому садку невелику яму на трьох чоловік, поклав зверху дошки, накрив сіном і трохи землею. Нам сказав, що від прямого потрапляння ніяка землянка чи погріб не врятують, а ось від уламків і ями буде достатньо. Плита наша вціліла, і мати пішла готувати вечерю. Було незвично тихо, літаків було не чути. Через пару днів нас знову бомбили, постраждала мати, на яку впала, як підкошена, верхівка сосни.
З приходом наших на подвір’ї знову з’явилася техніка, танки. Я потоваришував з одним танкістом. І коли його перевели із травмованою ногою, він подарував мені на згадку ніж. Тож у мене було два подарунки: гармошка від німецького офіцера і ніж від нашого танкіста. Більше ніхто мені в дитинстві нічого не дарував.
Після того як все стихло, людям здавалося, що ось він – кінець війни! Але війна тривала, і гинули люди, в тому числі і цивільні».
Павло Варченко