На шляху Харків – Суми, в невеликій балці, знаходиться село Куп'єваха.
Спускаючись з пагорба, нас зустрічають мальовничі ставки, вулички обабіч дороги, гаї та родючі чорноземні ниви. На цьому і закінчується краса.
Далі лише руїни та занепад… Колись, квітучий край, перетворився на місця пам'яті та смутку…
В'їзд на центральну вулицю «прикрашає» занедбана будівля колишньої колгоспної їдальні. Далі, по вулиці, знаходилась сільська рада, яка перетворилася на попелище, внаслідок пожежі. Центр села прикрашав двоповерховий клуб, в якому розташовувались пошта, контора, бібліотека і зал реєстрації шлюбів. На жаль, зараз – це будівля-привид з вибитими вікнами і деревами на балконі.
Понад 15 років не працює Куп'єваська загальноосвітня школа, де навчалося не одне покоління дітей, а зараз зостався лише величезний каштан, як німий свідок шкільного життя. Місцеві жителі розповідали, що у школі був краєзнавчий музей з багаторічною історією, експонатами та артефактами.
Мій тато – Володимир Вікторович Рогинський пригадує: « У 1971 році, коли я був учнем 7-го класу, мене за відмінні успіхи у навчанні призначили відповідальним за музей. І коли з Харкова приїхало телебачення (тодішній 9 канал), я провів екскурсію музеєм та дав інтерв'ю для телепередачі про минувшину рідного села…» І знову -спогади… Але історія не була б «історією», якби її не творили люди.
От і в Куп'євасі живуть такі собі прості роботящі мешканці.
Ми завітали до Наталії Олександрівни Д'яченко, яка проживає в так званому хуторі – «Брижинський». Пані Наталія поділилася історією свого життя:
- Народилася і виросла я в Куп'євасі, на хуторі «Богданівський», що за ставком, -розповіла жінка.- В дитинстві, як і всі діти, пасла корів, допомагала по господарству, бо батьки працювали у колгоспі. Після закінчення школи навчалася у Богодухівському медичному училищі (тоді училище знаходилося у будівлі теперішньої міської ради).
Працювала медичкою на Гутянському цукровому заводі, потім - дитячою медичною сестрою в Куп'євасі. Більшу частину трудового стажу, понад 20 років, віддала пологовому відділенню Богодухівської ЦРЛ, трудилася медичною сестрою у палаті новонароджених діток.
У 55 років пішла на пенсію. Але і зараз з теплотою згадую дружній колектив, своїх коліжанок-подружок. Це – Софія Тян, Алла Дорошенко, Любов Коршун. І дружба ця триває майже 30 років…
З неприхованим сумом Наталія Олександрівна говорить, що дуже важко жити на самоті, чоловік давно помер, а дітей не має. Важкі хвороби дошкуляють, сил немає ходити, хоча їй тільки 72 роки.
Двічі на тиждень приходить соціальний працівник, приносить продукти харчування, допомагає по хаті.
Маяківки трішки розрадили пані Наталю, передали гостинці від редакції та подарували свіжий номер «Маяка».
Багато цікавого ми дізналися про село, про потреби та проблеми місцевих жителів. Вдалося поспілкуватися з Галиною Михайлівною Малік, Клавдією Данилівною Омеляненко та Ганною Іванівною Буряк– колись доярками-передовичками.
Кожна з цих поважних жінок, ще молодими дівчатами прийшли на роботу до місцевого колгоспу, де в той час була створена комсомольська молодіжна бригада. Любили свою працю, навіть відпустки рідко брали, та й вихідний був лише один на тиждень. Роботи вистачало: групи корів складалися з 25-30 голів, а взимку народжувалися телята. У кожної доярочки були й свої улюблениці, і досі пам’ятають їхні прізвиська - Любка, Альбіна. Пригадали, як у кукурудзинні теляток «ловили». Жіночки брали участь в художній самодіяльності, разом святкували, відзнаки та грамоти отримували, бронзові та срібні медалі за «трудові успіхи». Їхні портрети висіли на Дошці Пошани, про них писала районна газета.
Все це вони згадували з ностальгією, на їхніх обличчях з’являлася посмішка, адже то все -юність, молодість, мир і стабільність…
- Були молоді, повні сил та енергії, -каже пані Клавдія.- А зараз одне бажання – миру, щоб старість в тиші та спокої проживати.
- Раніше наше «красне село» квітло, все було: пошта, сільська рада, ФАП, клуб, - згадує з сумом пані Галина Малік.- Часто лікарі приїздили, робили нам огляди, проводили безкоштовні консультації,.
- Немає поваги до літніх людей, у район сил нема їхати, а машину найняти дорого, - жаліється пані Ганна.
І залишається тільки молодість згадувати, як жили, працювали, дітей ростили, дбали на краще майбутнє…
З початку повномаштабного вторгнення і до сьогодні жіночки готують обіди для наших захисників, по-материнськи, немов, для своїх синів.
Послухавши багатьох куп'євасців, ми зрозуміли, що з усієї можливої інфраструктури - в селі працює лише приватний магазин, який є осередком спілкування, обговорення новин та подій.
Та попри виклики, село продовжує боротися за існування.
Адже відлуння його історії і досі відчувається не тільки у руїнах, а і у спогадах, які переказуються від бабусі чи дідуся онукам і правнукам, у рукописних артефактах, що зберігають цінні хроніки давніх часів, що міцним корінням проросли у древі роду.
Та не щезне людська пам'ять, поки живе село, поки у віконцях будинків є світло, поки чекають на дітей та онуків, поки сіють квіти на клумбах біля воріт, і відпочивають під калиною, на залитій сонечком лавці, а поряд -домашні улюбленці.
Бажаємо жителям Куп'євахи життєвих сил, віри в краще майбутнє, безпеки, мирного і чистого неба!
А ще сподіваємося, що наша розповідь не залишиться без уваги та віднайде свого читача.
