7 березня минає пів року відтоді, як не стало нашого рідненького сина, брата, дядька, друга, земляка, воїна, справжнього Героя - Євгенія Шульги. Людини, яка жила чесно, працювала віддано і до останнього подиху захищала Україну.
Євгеній народився 29 жовтня 1986 року в селі Червона Нива (нині - Вікторівка) Богодухівського району. З дитинства він був старшим у родині - для двох братів і сестри став справжньою опорою, порадником і старшим товаришем. Так склалося життя, що батька не стало рано, тому Євгеній відчував особливу відповідальність за близьких.
Він змалку вирізнявся працьовитістю: завжди допомагав по господарству, не цурався роботи. Любив природу, із захопленням вивчав географію та природознавство, а ще, як і більшість хлопців, обожнював уроки фізичної культури. Євгеній захоплювався спортом, гарно танцював, брав участь у художній самодіяльності. У юності мріяв стати міліціонером, та доля розпорядилася інакше.
У 1992 році він пішов до Червононівської загальноосвітньої школи І–ІІ ступенів, яку закінчив у 2001 році. Після школи працював у колгоспі, а згодом вступив до Богодухівського професійного аграрного ліцею. Закінчивши його у 2004 році, здобув професію тракториста-машиніста сільськогосподарського виробництва, слюсаря-ремонтника та водія транспортних засобів категорії «С».
Знову була праця - вже трактористом. Пізніше Євгеній жив і працював у Харкові, але завжди з радістю повертався до рідного села. Тут жили його рідні, тут було його коріння. Безмежно любив своїх двох племінниць, для яких був не просто дядьком, а прикладом і другом.
У 2017 році Євгеній добровільно став до лав захисників України - підписав контракт і пішов служити в зону антитерористичної операції. Пройшов чимало гарячих точок на Донеччині та Луганщині. Наприкінці 2021 року повернувся додому, але ненадовго. Уже 25 лютого 2022 року, після початку повномасштабного вторгнення, був мобілізований до Збройних Сил України.
Служив у Національній гвардії України, у 3-й бригаді оперативного призначення «Спартан» імені полковника Петра Болбочана. Був головним сержантом, командиром танкового взводу.
Побратими згадують його як досвідченого воїна і справжнього лідера. Він завжди йшов попереду, намагаючись уберегти кожного з хлопців. Не раз рятував товаришів у найскладніших ситуаціях. Якось витягував побратимів із палаючого танка, ризикуючи власним життям. Його поважали і любили всі.
За мужність і відданість службі Євгеній був нагороджений медалями «За незламність духу», «За відвагу», «За хоробрість у бою», мав статус ветерана війни - учасника бойових дій, нагрудний знак «Учасник АТО», відзнаку Президента України «За оборону України» та відзнаку «За службу державі».
Напередодні своєї останньої бойової операції він подзвонив рідним. Того вечора, як ніколи, навіть вийшов із ними на відеозв’язок. Зазвичай він не любив так телефонувати - не хотів зайвий раз хвилювати матір і близьких. І, як завжди. З посмішкою сказав: «Не переживайте, все буде добре!»
А ще за тиждень до того Євгеній приїздив додому. Саме тоді складав іспити для підвищення - побратими хотіли бачити його командиром.
Та доля розпорядилася інакше.
7 вересня 2025 року під час виконання бойового завдання поблизу Покровська на Донеччині Євгеній Вікторович ішов першим. За ним - двоє побратимів. Він підірвався на ворожій міні …
Ця втрата стала невимовним болем для рідних, друзів і бойових товаришів. Коли прийшла страшна звістка, багато його побратимів не змогли стримати сліз.
Поховали воїна у рідному селі Вікторівка Богодухівського району.
У Євгенія залишилися мама, брати і сестра.
Його пам’ятають як людину щирої душі, працьовиту, мужню і віддану. Людину, яка вміла дружити, підтримувати, брати на себе відповідальність. І як воїна, який завжди йшов першим.
Світла пам’ять Герою.
