Вітання, друзі-читачі і подруги-читачки!
   Останні кілька тижнів для мене особисто стали надто важкими емоційно, відчуваю внутрішнє «вигорання». Відчуваю те саме виснаження, про яке, напевно, сьогодні можуть сказати багато хто з вас. Щоденні вибухи, руйнування… і найстрашніше - людські втрати. Гинуть наші воїни, гинуть наші земляки - ті, хто боронить нас тут і там, у різних куточках країни.
    І щоразу ловиш себе на думці: як це пережити рідним? Як знайти сили жити далі? Скільки ще триватиме ця війна? Скільки ще болю попереду?..
   Особливо боляче мені дивитися на те, що відбувається з моєю рідною Великою Писарівкою. Останні місяці її фактично щодня знищує ворог. Звідти вже не курсують евакуаційні автобуси… евакуація триває з ближніх сіл -Ямного і Вільного. І, на жаль, ми все частіше відчуваємо: «гаряче» вже і в нас.
   Це важко визнавати. Але треба триматися. Навіть тоді, коли, здається, немає ні моральних, ні фізичних сил. Коли пишу ці рядки зараз - і буквально змушуєш себе сісти за роботу, здати номер, зробити свою справу. Бо розумієш: кожен на своєму місці має тримати свій фронт.
  Цього тижня маяківці проводили благодійний розіграш на підтримку волонтерки Юлії Лазурко. Коли ви читатимете ці рядки - він уже відбудеться. Але якщо маєте змогу - долучайтеся. Бо допомога нашим захисникам і захисницям - це не просто добра справа, це наш обов’язок, ось карта волонтерки: 4874070012836688.
  А ще хочу поділитися з вами одним випадком. Днями стояла в продуктовому  магазині. Невелика черга,  переді мною кілька людей попереду. За мною стає військовий: у руках вода і якісь булочки. Стоїть тихо, скромно, ніби боїться зайвий раз привернути до себе увагу. Я повертаюся: «Чому Ви в черзі? Проходьте». Він знітився: «Та ні… незручно…» І от тут мене, чесно скажу, просто «накрило». Бо люди стоять, дивляться - і мовчать. Ніхто навіть не поворухнувся. Наче так і треба.
   Я вже голосніше кажу і буквально беру його за руку, веду до каси. І в той момент мені було не просто незручно. Мені справді  було соромно. І злісно. За всіх нас. Люди, та невже це так важко? Просто пропустити. Подякувати за захист. Просто побачити в цій людині не «ще одного покупця», а того, хто нас захищає…Бо ж завдяки таким, як він, ми стоїмо в цих магазинах. Живемо у своєму місті, у своїй домівці. П’ємо каву, відпочиваємо. А в іншому супермаркеті я, на щастя, побачила іншу картину- люди самі запропонували  воїну пройти до каси без черги.
   І  саме ця друга ситуація чомусь гріє найбільше, заспокоїла трохи. Значить, ми вміємо бути уважними, вдячними, людяними. Просто інколи забуваємо… або втомлюємося настільки, що не завжди встигаємо це показати. Але дуже хочеться, щоб ми частіше згадували про  ці прості речі -про повагу, підтримку, про те, що поруч із нами ті, завдяки кому ми живемо звичайним життям. Бо сьогодні дійсно кожне добре слово, кожен такий маленький вчинок - на вагу золота.
    Тримаймося. Підтримуймо одне одного. І не втрачаймо в собі людяність  навіть тоді, коли важко. Бо поки вона є - у нас є і сила вистояти. І віра в те, що попереду обов’язково буде світло
ВІДЕО
https://youtube.com/shorts/IdLWkj4ZXUQ?si=gnCCiDDDjs_dsSoX