19 березня 2025 року ми всі раділи звільненню з полону наших воїнів. Я ж хочу розповісти вам про обмін полоненими, який відбувся 3 січня 2024 року, тому що серед вивільнених тоді був наш земляк - 25 річний нацгвардієць, Арутюнов Арсен Ернестович. Він провів у російському полоні 22 місяці.
Народився Арсен у Богодухові. У 2014 році закінчив навчання у Богодухівському ліцеї, вступив до ХНУРЕ. У 2018 році був мобілізований до Національної Гвардії України. Спочатку служив у Чернігові, згодом перевівся до Харкова, де ніс службу з охорони громадського порядку. Потім Арсен підписав контракт та відправився служити у зону АТО-ООС.
"Ніхто не вірив, що війна почнеться, хоча ворожа техніка вже зосереджувалася вздовж кордону. Однак, коли бойові дії стали реальністю, наш підрозділ одразу опинився під щільним обстрілом. Отримали наказ передислокуватися, але транспорту не було, і вже через годину після вторгнення ми опинилися в оточенні. Довелося п’ять діб пробиратися полями у складних умовах — без сну, їжі та зв’язку. На шосту добу ми потрапили в полон у районі населеного пункту Михайлюки, що на той момент знаходився приблизно за 150 кілометрів від лінії фронту.
Нас перевезли до Луганського слідчого ізолятора. Там почалися тортури та побиття. Через 1,5-2 місяці нас, 7 чоловік, перевезли до Ростова- на- Дону, звідкіля літаком відправили до Смоленську.
Остаточним пунктом нашої «подорожі» стала тюрма у Вязьмі, де я провів 20 місяців. Тут ми дізналися, що побиття у Луганську - просто квіточки по зрівнянню з Вязьмою. Першу ніч зі зв’язаними руками та зав’язаними очами ми простояли на колінах у битком набитих камерах. Нам казали, що зараз нас розстріляють. Потім почалася «прийомка». Це коли нас вистроїли у коридорі, де стояли столи, за ними сиділи якісь люди з бумагами та стояли наглядачі з шокерами, і біля кожного столу нас били шокерами. Вони шукали хлопців з татуюванням. Мого 19 річного друга, морпіха з Маріуполя, за тату з мамою, котра померла, кожен раз били, по різному коментуючи за що. З нами сиділо багато пацанів з Азовсталі, їх змушували зізнаватися, що це вони знищили Маріуполь. Їх не годували зовсім, брехали їм, що якщо визнають, що це вони обстрілювали місто, то їх швидше обміняють. Казали їм , що вони фашисти, розбивали голови. Тих, хто ламався, судили і кудись вивозили. Що з ними стало надалі, я не знаю.
Взагалі, ми були в інформаційному вакуумі, ми навіть не знали, чи існує Україна, може, вже нічого немає на всьому світі , а лишень тортури, біль і голод. Голод не давав думати ні про що інше. На початку війни я важив 90 кг при зрості 186 см, при обміні я важив 60 кг. Мені вибили передні зуби, я був виснажений. Іще ми повинні були весь час стояти у камері, ні сісти, ні лягти… Прогулянок не було зовсім.
Запрошували у так званий «Батальйон Богдана Хмельницького», зваблювали отриманням російського громадянства та переїздом. Спочатку ми чекали на обмін, але надія танула з кожним днем.
Один раз нам передали листи від рідних. Це було щось неймовірне! Мені здавалося, що лист пахне маминими парфумами. Я в неї потім запитав, вона відповіла , що нічого з тим листом не робила. Але це надало такої надії! Якщо є змога написати листа полоненому, то обов’язково пишіть, бо коли я читав листа, я згадував, що є життя.
Одного разу нам сказали, що нас повезуть на обмін. Вилетіли з Вязьми. Віри їм не було ніякої. Коли ж нас посадили в автобус, зняли пов’язки з очей, розв’язали руки, то ми зрозуміли, що дійсно нас обмінюють. І ось 3 січня 2024 року ми довго стояли на кордоні Сумської області. Після усіляких перемовин, на нейтральній території, ми пересили у наші автобуси. Ви би бачили як ми виглядали! Хто у підштаниках, хто в робах, замалих куртках. І на контрасті – росіяни: відгодовані, по розміру та чисто вдягнені. Вразило, як до них ставилися тут… (Україна притримується Женевської конвенції на відміну від росії ).
Вже у Сумах нам надали телефони і картки до них, одяг, гуманітарку і повезли до шпиталю, де ми лікувалися та обстежувалися 21 день. Потім місяць у санаторії в Карпатах. Я вже дуже хотів до дому, у Богодухів, але розумів, що треба відновити своє здоров’я. В березні 2024 року я повернувся додому. Потім відновився в університеті, пішов у спортзал, відновлював своє психічне здоров’я, почав навчатися ІТ професії."
«Треба жити, треба якось жити», писала наша велика Ліна Костенко.
Хочемо побажати нашому земляку міцного здоров’я та здійснення усіх його заповітних мрій!