Про художнього керівника Шарівського клубу-філії можна писати книгу, не те що публікацію до районної газети.
Олександр СУБОТА -не просто талановитий музикант, віртуоз гри на кількох інструментах, самодіяльний співак, автор пісень, а ще й чудовий керівник, педагог і просто доброзичлива щира людина, готова прийти на допомогу тим, хто її потребує.
Він- з тієї когорти, про яку говорять словами народної мудрості: «Де народився -там і знадобився». У селі Мирне з’явився на світ- там і живе усе своє життя…
Маючи абсолютний слух, ще з дитинства Олександр підсвідомо розумів, що музика - невід’ємна частина його життя. Батько, звичайний лісівник, і дня не міг прожити без пісні. Як заведе улюблену «А льон цвіте…»- все село збігається послухати. А як гарно грав на гармошці! У 70-х роках жодне свято, весілля у Мирному і навколишніх селах на обходилося без нього.
Як же малому Сашку хотілося навчитися гри на гармошці! Не раз просив батька: «Па, навчи!». Але у того була своя філософія: захочеш -навчишся сам. Адже сам він малим, у 50-ті роки минулого століття, здійснив свою мрію: по осені «на кукурудзі» назбирав гроші, купив власну гармошку і самотужки навчився віртуозно нею володіти.
А співав Олександр років з чотирьох. Дивився відомі на той час програми «Пісня року», і разом з відомими артистами «виводив» дует. Звісно, багато слів навіть не розумів і вимовляв неправильно, але єдине, що відчував, – точно попадає у ноти і має гарний приємний голос. Тож коли на вихідні збиралася вся велика родина, приїздили родичі з Харкова- Сашко на імпровізованій домашній сцені влаштовував справжні концерти. Його хвалили, просили заспівати «на біс» - і це його окриляло…
Школа, на його думку, трохи «підрізала» бажання співати.
- Хоч і кажуть, що радянські часи були найкращі, у мене інша думка, - ділиться співрозмовник.- Пригадую, як нас, школярів, у прямому розуміння вчителі «ловили» на парадному вході і запасному виході, щоб долучити до шкільного хору. Ми тікали – а нас у прямому розумінні за вуха тягнули до того хору… Оцей авторитаризм тієї системи, на мою думку, просто-напросто відбив у багатьох дітей бажання до творчості і саморозвитку. Змушували співати ті пісні, які не подобалися -приміром, «Ленин всегда живой». Ми, як ті загнані барани, стояли у хорі і виконували «те, що треба». Єдина пісня, яка подобалася мені, - це «Погоня». Саме з нею ми у райцентрі на пісенному конкурсі посіли перше місце. Яка це була радість!
Сашко, соліст хору, своїм голосом і беззаперечним слухом, без перебільшення, грав «першу скрипку» у колективі.
А ось справжня щирість почуттів до музики повернулася до Сашка тоді, коли вчителем музики Мирнянської школи став Леонід Іванович Семененко. Саме його вважає музикант Олександр Субота своїм Наставником з великої літери.
І хоча Леонід Іванович був зовсім молодим, тільки-но закінчив інститут культури (до речі, вчився разом з Михайлом Поплавським), все ж діти його одразу полюбили. Педагог був дуже обдарований -мав прекрасний оперний голос, гарно грав на баяні, і водночас- професіонал, доброзичлива людина, до кожного учня і учениці знаходив індивідуальний підхід.
- Саме Леонід Іванович прищепив мені справжню любов до музики, навчив грати на баяні, від нього я перейняв мистецтво і тонкощі оперного співу, - розповідає Олександр Субота.
Багато років минуло від шкільного безтурботного дитинства, та Олександр Петрович і досі бачить перед очима кожну ноту «Коробочки» - своєї першої музичної композиції, яку вивчив на баяні.
У 6 класі він самостійно навчився грати на гітарі, адже тоді не було ні інтернет-уроків, ні викладачів поруч. Так, у районному центрі була музшкола, а от можливості її відвідувати не було. Проблеми з транспортом, і батьки мали невеликі статки – жили «від получки до получки». Та вдома все одно хлопець грав годинами, інколи забуваючи поїсти і відпочити.
9-й і 10-й класи Олександр вчився у Шарівській середній школі, пліч-о-пліч із музикою…
ДЕТАЛЬНІШЕ- В ГАЗЕТІ "МАЯК" ВІД 28 ЧЕРВНЯ
ВІДЕО -ТУТ