Війна змінює не лише наші міста й села - вона змінює нас самих. Кожен день приносить нові тривоги, нові переживання, нові випробування. Але водночас кожен із нас знаходить свій спосіб не зламатися, зібрати сили й жити далі. Для когось це розмова з рідною людиною, для когось — молитва, квіти на городі чи улюблена музика. А хтось, на жаль, чесно зізнається: поки що ніщо не допомагає.
     Щоб краще зрозуміти, чим сьогодні живуть жителі Богодухівщини, ми провели «Маяківське опитування» у Facebook та Telegram. Відповіді виявилися не лише щирими, а й дуже промовистими, показавши, що по-різному переживають стрес люди різного віку. Але в одному майже всі були одностайні: найбільшою підтримкою у цей непростий час залишаються рідні та друзі.
   Маяківське опитування показало цікаву різницю між поколіннями. Якщо на Facebook, де переважають люди старшого віку, найбільше голосів набрали рідні та друзі (30%), молитва (25%) та робота на городі, квіти, сад (16%), то в Telegram, аудиторія якого молодша, лідером також стали рідні та друзі (43%). Водночас молодші учасники значно частіше зазначали, що їм допомагають музика, книги, фільми (17%), домашні справи (16%) та улюблені заняття (19%).
   Водночас насторожує ще одна цифра. У Telegram 30% опитаних відповіли, що поки що нічого не допомагає справлятися зі стресом, тоді як у Facebook таких було лише 6%. Це може свідчити про те, що молодші люди, попри активність і відкритість до різних способів психологічної підтримки, сьогодні гостріше переживають емоційне виснаження.
  Попри різницю у віці, головний висновок однаковий для всіх: найбільшою опорою у непрості часи залишаються рідні та друзі. Саме людське тепло, підтримка близьких і відчуття, що ти не один, допомагають вистояти навіть тоді, коли навколо війна.

   Останнім часом здається, що повітряні тривоги у нашому місті  стали звичним фоном нашого життя. Ми вже майже перестали рахувати їх кількість, навчилися відрізняти звук «Молнії» від інших безпілотників, а прокидатися серед ночі від вибухів, на жаль, стало майже звичною справою.
Але звикнути до війни неможливо...
Кожен переживає ці хвилини по-своєму. Хтось молиться, хтось починає прибирати квартиру, хтось телефонує рідним, а хтось, навпаки, мовчить і чекає, поки все закінчиться…
Маяківці вирішили запитати у земляків і землячок: що допомагає вам витримувати цей постійний стрес? 
Пані Ольга, зокрема, зізналася, що в такі хвилини стримувати емоції вже не може.
- Чесно? Згадую всі матюки, які тільки знаю, у бік відомо кого, - з посмішкою говорить вона.- І  вам краще не чути, що я тоді говорю вголос...
    Богодухівка пані Наталя реагує зовсім інакше.
- Я молюся, -говорить Наталія Іванівна.- І намагаюся знайти у квартирі місце, де мені здається хоч трохи безпечніше. На вулицю виходити боюся...
   Інша пані Наталя говорить, що відганяти тривожні думки їй допомагає... ремонт.
-  Я все життя мріяла зробити гарний ремонт у квартирі, -розповідає вона.- І зараз його роблю. Так, зараз, під час війни. Бо життя триває.  Думаю про те, що обов'язково маю його закінчити. Вірю, що ще житиму у своїй красивій квартирі і це додає сил.
А пані Тетяна переконана, що найгірше - сидіти без діла.
-  Під час останньої тривоги я... пилососила квартиру, -зізнається вона. –Просто у той час, коли «летить-гудить» - знаходжу собі якусь справу. Мені треба бути в русі, тоді менше думаю про погане.
А поки ми слухали відповіді земляків і землячок, зрозуміли: універсального рецепта, як пережити війну, не існує, у кожного він свій - молитва, робота, гумор, домашні справи чи просто віра в те, що завтра обов'язково настане спокійніший день.

    Щоб дізнатися, як зберегти емоційну рівновагу в умовах постійних обстрілів, маяківці також поспілкувалися з психологами Богодухова. Що вони радять, як допомогти собі та близьким і які прості способи справді допомагають впоратися зі стресом, - читайте далі.


  Про виклики, які війна ставить перед психікою, ми поспілкувалися з психологинею Оленою Ружинською — практикуючою фахівчинею з 18-річним досвідом роботи.
На початку повномасштабної війни Олена Ружинська разом з іншими психологами територіальної громади працювала з людьми, які масово прибували до Богодухова.


-  Ми тоді  створили волонтерську групу, розповідає співрозмовниця. Людям потрібно було виговоритися. Вони плакали, розповідали свої історії, обіймалися. І знаєте... допомагаючи іншим, я допомагала собі. Бо мені теж було страшно.
— Останнім часом звернень стало значно більше, — говорить психологиня. І це закономірно. Бо нервова система теж має свій ресурс. Неможливо п’ятий рік жити між вибухами, втратами, тривогами й невідомістю та залишитися таким самим, як був. Люди приходять із панічними атаками. З безсонням. Із почуттям провини. Зі страхом за дітей. Із виснаженням, яке вже не лікується вихідними. Бо це не втома. Це життя у постійному режимі виживання.
Найбільше психологиню вразили саме військові. Не тому, що вони сильні. А тому, що їхні страхи зовсім не такі, як ми собі уявляємо.
— Вони майже не питають про страх смерті. Вони питають, як пережити смерть побратима. Як жити зі спогадами. Як не збожеволіти від думки, що дружина може не дочекатися. Війна змінює саме поняття страху.
Ті, хто виїхав із прикордоння, часто не можуть знайти спокою навіть за сотні кілометрів. Бо дім — це не лише стіни.
— Один чоловік під час евакуації відкрив хлів і випустив худобу. Коли повернувся за речами, не зміг навіть вийти з автомобіля. Там залишилося його життя. І таких історій — сотні. Про них не пишуть у зведеннях. Але саме вони складають справжню ціну війни.
- Ми дивним чином навчилися героїзувати власне виснаження.«Перетерплю»,«Минеться»,«Не до психологів зараз»,«Іншим гірше». Ці чотири речення психологи сьогодні чують щодня. І майже завжди — надто пізно. Бо психіка не бездонна. Вона теж має право сказати: «Я більше не можу».
Психологиня не прихильниця так званого «токсичного позитиву».
-  Мені не дуже подобаються фрази на кшталт:«Все буде добре! » — це найдешевша валюта війни. Скільки разів ми це чули?І щоразу після цієї фрази сирени чомусь не замовкають.
- Я не люблю порожніх заспокоєнь, — говорить Олена Ружинська. — Значно більше допомагає конкретний план. Тривожна валіза. Документи. Домовленість із рідними. Місце, куди їхати. План повертає відчуття контролю, бо саме його війна намагається забрати першим.
Є ще один небезпечний міф. Нібито ховатися соромно. Ні. Соромно — нехтувати власним життям! Цивільні не зобов'язані демонструвати хоробрість уламкам ракети. Якщо можна перейти за дві стіни — переходьте. Якщо можна спуститися у підвал — спускайтеся. Бо живі потрібні країні значно більше, ніж красиві історії про необачну сміливість. – висловила свою думку фахівчиня.
А як зі стресом справляєтеся ви? Що допомагає саме вам пережити ці важкі дні? Розкажіть нам. Можливо, саме ваш спосіб стане підтримкою для когось іншого…
-Зі стресом кожен справляється по-своєму. Комусь допомагає молитва, комусь — робота в саду, прогулянка, спілкування з близькими чи чашка кави в тиші. Важливо пам'ятати: не існує універсального рецепта. Головне — знаходити те, що допомагає саме вам відновлювати сили, і не боятися звернутися по допомогу, якщо самотужки впоратися вже не вдається. І так, ми всі дуже втомилися. І це не діагноз. Це факт. Ми втомилися боятися. Втомилися чекати. Втомилися втрачати. Втомилися бути сильними двадцять чотири години на добу. І знаєте що?Це нормально. Ненормально — робити вигляд, що нічого не відбувається. Ненормально — соромитися просити про допомогу. Ненормально — мовчки руйнувати себе лише тому, що хтось колись сказав: «Сильні люди не скаржаться». Сильні люди не безсмертні. Сильні теж плачуть. Сильні теж бояться. І саме тому вони заслуговують не на осуд, а на підтримку. Бо війна стріляє не лише по містах. Вона стріляє по людській психіці. І якщо ми навчимося берегти її так само, як бережемо життя під час повітряної тривоги, — це теж буде наша спільна перемога.