З передової – у волонтери

-  Волонтери- це сильні духом люди, на яких часто ллється бруд, -вважає наш земляк, житель Івано-Шийчиного, котрий зараз проводить активну волонтерську діяльність у громаді. – Чому так несправедливо? На мою думку,  волонтери - це люди, сильні духом, які взяли на себе нелегкий тягар- допомагати захисникам і захисницям наближати Перемогу. І їх треба підтримувати, допомагати.

…Донедавна молодий чоловік воював на повномасштабній війні росії проти України, захищаючи свободу і незалежність рідної землі. 
     Наразі  Андрій ТУРЧИН звільнений з військової служби за станом здоров’я.
Майже 1,5 року доброволець Андрій був на передовій. Не раз  життя вояки межувало зі смертю.

   Був випадок, коли росіяни розстріляли його з відстані приблизно 30 метрів. Тоді, завдяки  бронежилету і природній спритності, чоловік зміг  досить швидко відповзти та врятувати  власне життя. 

-  А  19 грудня минулого року  мене так «налупило», що якби не Серьога,  десантник із Полтави, то не знаю, чи говорив би я зараз тут з Вами, - ділиться  співрозмовник.- Спасибі, що побратим мене не кинув на полі бою, а відкопав з землі, витягнув. Я втратив свідомість, лежав  з перебитою ногою. Товариш врятував мене і відволік у безпечніше місце…

…Безліч контузій, тяжка  контузія з розривом барабанних перетинок, акуботравма, повна стійка глухота правого вуха і лівого
 Вуха - 3-го ступеня, поранення стегна, викривлення, хребта, п’ять гриж… -це далеко не повний перелік  з медичного  висновку  захисника.
 

 Власне, і це не вказано у жодній меддовідці, - він уже не той Андрій, що був до  24 лютого 2022-го…Його єство, зранене і побите, втратило ту природню веселість, відкритість, щирість, які були притаманні  івано-шийчинцю з народження. 

-  Знаєте, які були відчуття, коли повернувся додому? -запитує-говорить Андрій. – Непотрібності. Страху. Мені дуже не вистачало того братерського духу, що панував там, на війні, поміж побратимів. Важко було налаштуватися на цивільне, більш-менш тихе спокійне, життя. Односельці мене не впізнавали і не впізнають. Раніше веселий і жвавий, балакучий, зараз я не дуже відкритий до спілкування. Коли  підійду до магазину  чи в інше місце, де збираються люди, намагаюся бути осторонь розмов. А раніше, до повномасштабної війни, бувало, когось знайомого здалеку побачу -радий вітатися, кричу, озиваю. А зараз часто буває, що наче все перед очима в тумані, нікого поруч не помічаю. 

Андрій поділився, що у такі моменти його розрадою і втіхою є 1,5 -річний синочок Діма. 

-Його всі так і називають «Артист», - аж розквітає у посмішці Андрій, розповідаючи про свого сина.- Дімка -моя вилита копія! Такий же веселун і комунікабельний, яким був я в дитинстві! Його «папа-папа» -для мене найкраще заспокійливе і снодійне. Пригорнусь до нього, обійму міцно-міцно, поцілую, подивлюся на його веселу усмішку – і заспокоююсь…

Ми всі повинні допомагати армії хто чим може

-У місто намагаюся не  виїжджати, - продовжує Андрій, змінюючи посмішку на серйозність. - Метушня мені неприємна. Ні, я не проти веселощів і розваг. Це життя. І якщо ми будемо постійно внутрішньо негативно налаштовані, то пропадемо- згоримо  від злості, станемо хворими. Я за те, що щоб кожний  земляк і кожна землячка жили повноцінним життям. Але певну частину зароблених коштів систематично треба виділяти  для наближення Перемоги. Стільки таких, хто може, але не хоче допомагати. Звісно, дай Бог всім здоров’я, але я інколи думаю: «Якби той, хто жадний, попав у те пекло хоча б на тиждень,  а потім його  відпустили назад  - то він  донатив би цілодобово…» А так виходить – допомагають  постійно одні й ті ж…
Багато хто думає, що якщо ти почав «волонтеркою займатися» - це все так просто, у тебе «бабок» неміряно. Помиляєтесь. Скажу так- це надзвичайно  нервова і напружена робота. Чи не кожен волонтер та чи не кожна волонтерка, впевнений,   приймають  заспокійливе, адже постійно хтось -та й «винесе мізки». У мене, приміром, був такий випадок, коли  збирав кошти на генератор. Один односелець вислав на карту 50 грн, і ввечері пише мені: «Пришли звіт», і так декілька разів. Який звіт? Генератор ще не придбаний. Тоді я пишу йому: «Вишліть номер своєї карти», мовляв, для звіту. Він надіслав- і я одразу йому перевів назад ту п’ятдесятку. Розумієте, зажалковані гроші не поможуть. А якби всі надсилали хоча б по гривні на кожний збір -ми б швидко їх закривали. 
   Я на генератор зібрав чималу суму коштів завдяки небайдужим людям, відзвітував. А ось на старлінк так і не осилив. 
   Зараз йде збір коштів на пікап для 81-ї ДШБР на Донецький напрямок. Знаєте, скільки я зібрав за два тижні? Аж 250 гривень. Від двох людей, своїх знайомих. Тепер, щоправда, після оприлюднення у  місцевих засобах інформації,  збір пішов трохи швидше. 
   Інколи чую: «Та то такий-сякий  волонтер, що йому помагати не хочеться». Шановні, ви помагайте тому, кому довіряєте. Волонтерів у нас десятки. Звісно, такі слова говорять ті, хто  або  ні копійкою ніколи не допоміг ЗСУ, або ті, хто переславши один раз гривню, вважають, що виконали свою місію, або ті, хто у перший день чекали «звіту» і не дочекалися (бо він був пізніше).
     Ціную і поважаю волонтерів Богодухівщини. Інколи нам у прямому сенсі доводиться «йти напролом». Ми ніби ті попрошайки, але не для себе особисто, а для наших захисників. Я особисто знаю тільки порядних волонтерів, які собі ні копійки ніколи не візьмуть. Ось, наприклад, землячка  Інна Пітя вже стільки місяців збирає на авто для свого тата на передову. Вона чесна людина, за кожну копійку звітує, але збір триває, триває і триває…А якби вся громада скинулася по 10 гривень – збір давно б уже було закрито. 
    Знаєте, коли ти допоміг хлопцям, виконав їхнє прохання - таке відчуття, ніби камінь з душі падає. Ти зміг! Потім – знову чергове  прохання. І тобі його будь-що треба виконати. Бо знаєш як там хлопцям важко… 
              

Почав  волонтерити з домашнього сальця...
       

    Андрій пригадує, з чого почав волонтерити. Якось перед Новим роком-24  побратим, який воював на Запорізькому напрямку, в телефонній розмові, між іншим, сказав: 
-  Так хоцця домашнього, ковбаски, сальця…
«Буде вам домашнє» - сказав сам собі у думках чоловік. 
І вже на новорічно-різдвяні свята хлопці на передовій  смакували сальцем, домашньою ковбаскою,  кров’яночкою, салом, перекрученим з часником…
-  Боже, у нас немає слів для подяки, побратиме, - почув він згодом у телефонну слухавку вдячність  від вояків.- Домашньої ковбаси не їли, певно, вже кілька років. Дякуємо за маленьке свято…
-  Чесно скажу- у мене сльози покотилися тоді по обличчю, - пригадує Андрій. – Це ж так мало треба, щоб хоч трохи порадувати тих, хто дарує нам життя на рідній землі, хто захищає нас щохвилини. «Я зроблю ще більше для вас!» -сказав я тоді, щоправда, матюком (посміхається).
-  Який ти молодець! Я пишаюся тобою! - підтримала  дружина, яка стала невимушеним свідком тієї розмови. Адже вона не знала, що її чоловік займається волонтерством.

Для  Андрія це було важливо. 
Власне, чоловік ніколи не розповідає про проблеми, негаразди вдома, вважаючи, що родину треба оберігати від цього.
-  Намагаюся сам вирішувати усі питання, мої дружина і син мають жити у спокої, настільки це можливо в умовах війни, - вважає волонтер. 
-  Інколи замислююся: чому постійно відчувається ось ця людська байдужість? -розмірковує Андрій ТУРЧИН.- Захисникам і захисницям допомагають одні і ті ж люди. Вони і печуть, і варять, і смажать – вони і кошти  для зборів скидають. Коли дають десь гуманітарку- черги ого-го, а коли просиш про допомогу – ніби ніхто не чує. У кожного і кожного вдома стільки накопичилося круп, цукру, борошна…Невже не можна спекти тих же коржиків і передати  для хлопців домашньої випічки? Так ні. Кожен вигадує причину, чому він не допомагає. Дехто взагалі вважає, що волонтери «повинні»… Тому і робиш висновок – за можливості  краще заробити  власні кошти і купити  самому те, що потрібне захисникам. Але ж не завжди є така можливість. Тож, вважаю, ми  всі повинні допомагати армії хто чим може. 
Низький уклін хлопцям, які третій рік без ротації, дехто всього раз за цей час був вдома…

Все починається з дитинства…

 

…Довго говорили ми з Андрієм про його дитинство та юність. Здалося, саме ці спогади повертають його у безтурботний період, коли він був щасливий тільки тому, що це була найкраща пора життя…Власне, і небайдужість, і загострене почуття справедливості, і  сміливість, і бажання допомагати тим, хто потребує – певно,  йдуть звідти, з тих  часів, коли дерева здавалися величезними…

-  З дитинства я  був справжнім бешкетником, таким собі бандючком, - розповідає Андрій, і з посмішкою дає сам собі характеристику, – допитливий, шебутний, шумний, веселун, чудний…Жодне шкільне свято не обходилося без мене. Співати – Андрій, танцювати -Андрій…  


Мама Олена, доярка, і тато Михайло, електрик, призвичаювали своїх дітей змалечку до роботи. Отож, Андрійко та три його сестри- Марина, Алла і  Женя-  ще дошкільнятами і по господарству поралися, і на городі садили-сапали-копали, і череду випасали…А ще їх вчили батьки поважати одне одного, допомагати і підтримувати.
 

Як Андрій любив і любить плавати! Вода – то його стихія. Влітку за вуха, як кажуть, не можна було хлопця  витягнути з  водоймища. Взимку ж з другом  щоранку перед школою  розтиралися снігом. А з квітня, тільки-но скресне крига, - вони вже у селі  «відкривають сезон» купання.
-  Пригадую, як ще малим мене старші хлопці скинули з човна  на середину ставка -так і навчився плавати, одразу сам поплив,  - усміхаючись, згадує співрозмовник. – А що? Тоді так усіх учили в селі плавати.
А коні! То теж одне із яскравих спогадів дитинства. На той час у  колгоспі утримували коней, і для дітлахів за щастя було сісти верхи та кататися луками. Звісно, коли дорослі були зайняті своїми справами і не бачили небезпечні витівки малих. Цей запах луків і звуки природи досі живуть у пам’яті вже дорослого чоловіка.
   …Вже й не пригадує Андрій, коли вперше сів у комбайн. Бо й тепер жнивна пора у нього асоціюється з радісними емоціями через вікно «ДОНу».
-  Бувало, комбайнери  не хотіли мене садовити до кабіни, - ділиться Андрій. – Так я візьму з дому цукерки, які тато обмінював у Великій Писарівці за зерно, прийду до старших односельців уже з гостинцями, щось розкажу жартівливе -і вони  тоді вже давали мені дозвіл проїхатися  з ними у кабіні величезної, як мені тоді здавалося, машини.
     Допитливий і невгамовний Андрій мав особливу любов до техніки, а надто -  до мотоциклів. Любив спостерігати, як батько ремонтує мотик, а потім уже самостійно  розбирав-складав техніку, і йому це вдавалося краще, ніж дорослим. 
    А десь у 5 класі, перед закінченням навчального року,  батько сказав: «Сину, якщо принесеш «5» по серйозному предмету, то я тебе одразу навчу кататися на мотоциклі». І син порадував тата  оцінкою «відмінно» з математики чи української (сам вже не пам’ятає)! І себе порадував теж! Бо здійснилася його мрія- почав гасати селом  на мотику.

Ніде правди діти, не любив навчатися Андрій, радували лише фізкультура, співи і трудове навчання. Особливо, звісно ж, заняття спортом.
-  Ви знаєте, що про мене писав «»Маяк» (районна газета – прим.ред.) у 2005 році? -запитує мене земляк. – Так,  у 9 класі  я був визнаний «Кращим гравцем району з баскетболу», і про це в районці  опублікував статтю  уже покійний Борис Сергійович Ярошенко, відомий спортсмен на Богодухівщині. Досі зберігаю вдома ту вирізку з газети.
Оооо! Ту перемогу, грамоту і статтю в газеті Андрій  не забуде ніколи.
  Коли про нього вийшла публікація – він не знав про це. А для села це була подія – всі  біля магазину, пошти, на фермі обговорювали : «про нашого Андрія написали в газеті!» 
   Мама  того дня   прийшла з роботи в гарному настрої, накупила цукерок найсмачніших і найдорожчих. Похвалила сина за такий успіх, побажала нових перемог. А ще – дала 50 гривень. 50! Для хлопця це було як мільйон. Він не міг повірити, бо зазвичай мав у кишені гривню-дві. Знав, як мамі важко виховувати самій чотирьох дітей, тож ця сума здавалася йому просто справжнім багатством.
   «Назбираю ще 25 – і куплю собі нову приставку» - мріяв юний спорстмен, уже в уяві малюючи новенький «Денді». Ні, можна було купити і за 50, але за 75 був кращий та сучасніший. 
   Збирав гроші кілька місяців, наколядував-нащедрував іще 25 гривень – і весь свій «банк» ховав у схованку, про яку ніхто не знав, - у дірку, де закручувалася ніжка від софи. 
-  Але в один прекрасний день все «обламалося», -розповідає івано-шийчинець. – Поїхали ми у неділю з мамою у район, у Богодухів. Ходимо по базару. Я мну гроші в руці, шукаю очима, де продають приставки, а мама каже: «Синок, давай купимо тобі зимову кофту, бо ні в чому ходити». Як я не суперечив, як не сперечався - довелося уступити мамі, і ми придбали кофтину. Щоправда, з часом я її загубив…Певно, тому що то була небажана для мене  обновка…

-  Отак на все життя я запам’ятав свою найбільшу спортивну перемогу у житті, - продовжує тему Андрій.- Фізкультуру у нас викладав вчитель з Богодухова Олексій Іванович. Ми, хлопці – школярі, безмежно любили легку атлетику. Отож, як тільки середа або п’ятниця – ми вже з товаришами о 6.30 біля автобусної зупинки. Чекаємо на рейсовий з райцентру. Бо там- наш тренер. Рушаємо разом з ним  до школи – і до 8-ї години  граємо у спортзалі в баскетбол. Потім - уроки. Ми не могли дочекатися кожної перерви, щоб знову побігти у найулюбленіше для нас місце у школі… 
-  Якщо чесно, майже всі хлопці, і я теж, були розгільдяями, -  знову з посмішкою продовжує співрозмовник. – І навчалися, скажу прямо, так собі. Мені пощастило – біля мене сиділа відмінниця, тож я трохи було легше (сміється). А дитяча мрія у мене була -стати поліцейським і переловити усіх бандитів…
             
                   

 Будівництво, армія, підприємництво, сільське господарство -вмістилися трохи більше ніж в одне  десятиліття…
 

 Поліцейським Андрій так і не став. Хоча це була не просто дитяча мрія, а своєрідна «ідея фікс». Бувало, сяде, замислиться, і вже бачить у думках, як він зловив і посадив у в’язницю усіх бандитів на землі. І скрізь запанували мир і справедливість…
    Певно, загострене почуття справедливості інколи і зараз заважає йому трохи по життю. Адже багатьох друзів, яких він вважав справжніми, втратив. Вони стали просто знайомими.
   Були в нього два друга, з якими дружив з дитинства. Один пішов неправильним шляхом, і скільки разів Андрій не намагався його «підняти», «витягнути», підтримати і допомогти – все було марними спробами.
  Інший друг якось раптово перестав  спілкуватися. На дзвінки не відповідає, повна тиша…Андрій поїхав до нього додому: «Що трапилося?» А той у відповідь : «Я женився і не хочу більше  спілкуватися з тобою». Для Андрія це було боляче. А вже через  років три, як одружився Андрій, той друг телефонує  до нього, мовляв, приїду. Приїхав. Поговорили про життя-буття. Каже: «Давай посидимо, по чарці вип’ємо, побазікаємо». – «Ні. Тепер у мене немає бажання спілкуватися, я женився», - наче відрізав  Андрій.
-  Ні, я з кожним із них  здоровкаюся, запитаю, як справи, але того вже, що називають дружбою, немає в душі, - говорить чоловік. І продовжує: «Мабуть я злопам’ятний. Не люблю, коли мені роблять боляче. У мене досі в пам’яті  випадок, який довго не давав мені спокою. Коли я навчався в 2 чи 3 класі,  ми з хлопцями, як завжди, ввечері  гасали на вулиці. На той час  якраз один односелець повернувся з армії. Вони з молоддю по сусідству сиділи і відпочивали. А ми бігали, балувалися, як  всі діти. І цей хлопець тоді мене дуже насварив та боляче вдарив. Я дуже образився і подумки собі сказав: «Я виросту і тобі відомщу». Минув час. Вже коли я прийшов з армії, якось зустрів того чоловіка, котрий вже досить поважного віку, у сільському магазині. Кажу йому: «Я тобі пробачаю». – «За що?» - подивувався чоловік. І я розповів йому той випадок з дитинства, про який він навіть не пам’ятає…А у мене він глибоко засів у свідомості. Образи вже не тримаю, але ось якось так…
  …. По закінченні школи самостійно, без дорослих,   поїхав до Харкова подавати документи  в Академію внутрішніх справ. Але не вистачило всього кількох балів з математики…  
    Вступив  до  спеціального  вищого технічного будівельного училища №25 здобувати професію  «штукатур-плиточник- облицювальник». 
  Цей період  студентства для нього асоціюється з  предметом «Креслення», який він дуже полюбив, і з тим, що доводилося постійно підробляти на нічному ринку «Барабашова». 
–  Мамці було  тяжко було самій піднімати нас, тож я  допомагав молодшій сестрі хоча б щось з одягу купити, -ділиться співрозмовник.
    Отримав диплом, і пішло-поїхало -  будівництва, будівельні роботи, «шабашки»…
    2010-го Андрій вступив  добровільно на строкову військову службу. Рік  у Чернігові, в Державній спеціальній  службі транспорту далися взнаки у доброму сенсі – став більш дисциплінований, зібраний, відповідальний. Помужнів. 
   Після демобілізації працював у Харкові. Потім  повернувся в село і 9 місяців трудився у місцевому господарстві. А  2013-го вирішив стати підприємцем, торгувати овочами -фруктами. Закуповував оптом продукцію на «Першому кілометрі» - і продавав на місцевому ринку. 
-  Зберігати овочі було де, - пригадує Андрій. -А ось перевозити – нічим, бо не  мав власного авто. А постійно орендувати  машину чи таксі- дуже дорого, шкірка вичинки не вартує. Тож полишив цю справу. Знову повернувся у будівництво. Кілька років працював  прорабом у  Харківському «Житлобуді». Робота подобалася, бо будувати, облаштовувати, ремонтувати- то моє…


    
Кохання – одне-єдине все життя

-  Хочу, щоб так і було, - ділиться Андрій, розповідаючи про дружину. – Адже я так довго шукав свою Оксану, так довго її добивався, що  не хотів би ніколи  її  втратити,  мрію  прожити з нею до смерті…
 …Історія кохання героя цієї розповіді -особливо-незвичайна, як і він сам.

-  Якось перед новим роком-20 сиджу я вдома в селі, сумно на душі, - розповідає Андрій.- Дивлюся  інтернет, гортаю сторінки…Тут перед очима  промайнула  серед рекомендованих користувачів соцмережі  якась симпатична дівчина, серце йокнуло- добавив у друзі; пишу їй, мовляв, здрасьтє (посміхається)…А вона, одразу видно, серйозна і сором’язлива, певно подумала, що я якийсь дурачок, і відповідає нерадо, не одразу і не на всі повідомлення. В душі відчуваю: «Ось це моє», але, бачу, якось я їй не до вподоби мабуть. Листувалися-листувалися. Виявилося, Оксана з Розсошів, що на Сумщині. Кажу: «Давай зустрінемося». Вона погодилася. Вирішили вперше побачити один одного у богодухівському кафе, де працювала її сестра. Так трапилося, що того  дня я був на «шабашці»  і так поспішав на побачення з незнайомкою, що прямо в робочому одязі і поїхав у місто…Красива і спокійна- вона одразу мене заполонила. Дівчина  глянула на мене, і по очах я побачив, що  у неї склалося враження про мене «тютю-мутю» (сміється). Але я не здаюся. Кажу: «Тут ми каву пити не будемо, ціна зависока. Поведу тебе у ресторан». І повів… У «Кулиничі». Бачили б ви її обличчя…Оксана тоді мене зовсім не знала, а мої  специфічні  жарти їй не те що незрозумілі, а навіть неприйнятні були. Це зараз вона уже звикла…
   І все. Мене заблокувала. Перестала спілкуватися. А я пишу, телефоную з інших номерів, щоб почути її голос. Потім дізнався її адресу, і через тиждень поїхав у Розсоші.
 Там випадково познайомився з майбутньою тещею, їй я сподобався. А Оксана все так і лишалася неприступною, не хотіла зі мною говорити. Я раз поїхав, другий, третій…Кажу їй: «Ти будеш моя все одно, я в тебе закохався до нестями». Бачу ж по її очах, що і я їй подобаюся, але  скромність бере гору. Ні, думаю, не хочу я втрачати таке сильне кохання.
   І ось у черговий раз  приїхав до її двору, вона вийшла. Кажу: «Оксано, хочу щоб ти була моєю дружиною. Бери необхідне і поїдемо до мене жити…» Знову -бачу по очах, що вона до мене небайдужа, а Оксана бере- заходить у двір і зачиняє за собою хвіртку…Я стрибаю через паркан -беру її на руки і несу до машини. У прямому розумінні викрадаю (сміється)…І все- так почалося наше спільне життя у власному будинку в Івано-Шийчиному. Вже пізніше одружилися, а напередодні війни народився наш Дімка…
         Війна розділила життя…Поки що на «До» і «Війна»…
…Сину було 3 місяці, коли Андрій добровольцем пішов на війну.
Як зараз пам’ятає він 24 лютого 22 року. Телефонує мама, яка вдосвіта пішла на  доярню, і схвильованим голосом каже:
-  Сину, війна почалася…
Яка війна? Не може бути! Андрій вибігає з хати і  чує – всюди бехкає, на горизонті видніється сяйво, у небі -сигнальні ракети, запит про допомогу. Він служив, тож одразу зрозумів, що все серйозно…
Побіг до маминого дому за молодшою сестрою, і в цей момент прямо над ним пролетіла ракета у бік Харкова. Незрозумілі відчуття- страху, невизначеності, остовпіння…
  Товариш відвіз їх з дружиною у Розсоші до батьків Оксани. Щоночі рушав  Андрій пішки кілометрів 5 на Охтирську трасу і спостерігав, чи не йдуть руські колони, щоб одразу телефонувати рідні і тікати подалі. Сумщину тоді обстрілювали сильно, Тростянець був окупований.
 Березень-2022.  Як ніж у серце - новина: старша сестра Алла в окупації в Ізюмі.
Оксана одразу побачила  за  виразом обличчя чоловіка, що той сидіти вдома не зможе. Знала вона і те, що він з такої когорти людей, що якщо надумає йти воювати- піде, ні в кого не спитає, і всі дізнаються про це вже постфактум.
-  Оксано, їдь за кордон, у безпеку,  - сказав він дружині. Якраз її сестра збиралася до Польщі. – Розумієш, я так просто  сидіти не буду…
Вона все, звісно, розуміла. Але і розуміла те, що лишити коханого теж не може.
-  Давай так, -як завжди спокійно-тихо-помірковано почала розмову дружина. – Я поїду. Ти підеш воювати. Хто я там? Ніхто. І тобі  тут без нас дуже тяжко буде. Відпустять тебе у відпустку – ти зможеш побачити сина, потримати його на руках. А так? Будемо спілкуватися лише по відеозв’язку. Ні. Я лишаюся з Дімкою вдома.

-  Я пишаюся, що у мене така дружина, - говорить Андрій. – Мені соромно за свої колишні деякі вчинки, я надзвичайно ціную розуміння, терпіння і мудрість Оксани. Не можу без моїх рідних жити. Постійно на зв’язку, не встигну виїхати з дому – телефоную: «Як ви там?». Сумую…

…Одразу у  п’ятницю чоловік прийшов добровольцем до військкомату, а у суботу вже поїхав воювати…
-  Коли сів у автобус, було страшно, - ділиться Андрій ТУРЧИН.- Не за себе страшно, а за сина і жінку. Я просився, щоб мене послали на Ізюмський напрямок.
Потрапив до  54 ОМБР. І в неділю  - уже у військовій формі.
-  Зі мною служили хлопці- справжні бійці і патріоти України, -розповідає захисник.- На жаль, багато хто з них поклав своє життя за свободу України. З нами завжди пліч-о-пліч на серйозних виходах  були і ротний, і комбат. На штурми теж йшли всі разом.
Яскравим спалахом у пам’яті живе згадка про перший його бій:
-  У мене були заплутані відчуття. Одразу охопив якийсь різкий страх. Потім бій швидко зав’язався. І я вже ні про що не думав, у голові було одне: «Треба це зробити, треба!» Багато чого пам’ятаю, але багато чого розповісти не можу. Завжди з теплом  згадую свого ротного. Роздає він бойове завдання – і ти від нього виходиш з гарним настроєм, на підйомі. «Хлопці, не думайте, що буде легко, буде тяжко», -говорив він. І ми були налаштовані на це. А коли виходили на полк бою  і успішно  справлялися із завданням- то ставало на душі легко, що змогли, що впоралися, шо хоч на крок наблизили Перемогу…
-  Пригадую бої біля Красногорівки, - продовжує співрозмовник.- Ми тоді дуже добре відпрацювали, і у нас через три дні була ротація. Це було у липні. Мене  на цілу добу відпустили на хрестини сина. 
Я летів додому як на крилах! І перше, що мене злякало вдома, - незвична тиша. Заїхав до кума- а мене трусить від страху. Людина здоровкається, а я: «Аааа», заїкаюся. 
І досі не люблю щоб ззаду мене хтось стояв. 
У нас був такий випадок, що хлопець перелякався і перестав зовсім говорити. Наш ротний якось сказав: «Хлопці, не треба строїти із себе смільчаків, краще скажіть як є. Бо це не фільм і не гра, це -війна». І часто таке бувало, що перед завданням хтось підходить, каже: «Боюся». У людини панічний страх, і ми його заміняли тим, хто готовий був вийти у бій. 
З нами працювали  хороші психологи, лікарі. Адже якщо людина панікує -толку не буде. На полі бою потрібні зібраність, уважність, уміння моментально приймати рішення. Я часто молодших і старших себе ставив позаду, щоб хоч так уберегти від можливої небезпеки. Війна- це страшно. І хто каже, що нестрашно- не вірте. Ротний  завжди закликав: «Налаштовуйте себе на краще. Позитивний дух – уже шлях до перемоги!»
А найважче на війні - втрата друзів. Усі інші труднощі просто не мають  значення. З тих 12 хлопців, з якими товаришували з першого дня, три лишилися живими. Всі троє списані. 
Зі сльозами в очах Андрій продовжує:
-  Ти хорониш свого друга, а біля його труни стоїть дитина, одноліток твого сина. На це неможливо дивитися…Боляче. Тепер я  не хочу більше заводити сильну дружбу. Просто боюся, що наступного разу серце може просто не витримати…
Захисник розповів, що на війні від болю і відчаю його рятувало спілкування з родиною, відео, де малий говорив перші слова, робив перші кроки…
-  Дімка такий у мене мамійко, що інколи мені прикро, -вже посміхаючись, продовжує він.- Але ж харизма моя! Він як засміється -ніби сонечко засвітить! Веселун -як і я був у дитинстві! Це моя радість і відрада…
А я продовжуватиму волонтерити, допомагатиму чим зможу захисникам. Хочу, щоб всі вони повернулися додому живими-здоровими. А землякам  хочу сказати- не треба розслаблятися. Допомагайте, донатьте, підтримуйте ЗСУ. Бо саме завдяки захисникам і захисницям ми живемо і ходимо по рідній землі…

Здійснено в рамках проєкту за підтримки Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.
Оригінал статті - на сайті Українського кризового медіа-центру: https://uacrisis.org/uk/golosy-regioniv-23-05