У воїна із позивним «Ісай» - вісім дітей. У цивільному житті працював особистим охоронцем. Нині він - військовослужбовець 120 бригади ТрО ЗС України. Командування підрозділу подало «Ісая» на присвоєння йому звання Героя України.
Як діяв ворог у Бахмуті? Що розповідали полонені росіяни на Запорізькому напрямку? Та як військова хитрість дозволила групі «Ісая» захопити ворожу позицію, де перебувало одразу 30 росіян? Про це військовий розповів нашому кореспонденту.


На Запорізькому напрямку доводилося брати в полон зеків


«Коли широкомасштабне вторгнення почалося, то варіантів інших я не бачив для себе. Я просто не міг сидіти вдома. Хоч у мене і сім'я велика - у мене восьмеро дітей - але все одно. Шість синів у мене, дві доньки. Старший син теж воює.
І, окрім усього, я ж харків’янин. Коли ворог вже до мого міста зайшов, то іншого для себе я і не уявляв: у будь-якому разі треба було йти воювати.
…Виконували ми задачі у Бахмуті. Там ворожа піхота штурмувала нас постійно. Проти нас воювали окупанти з «вагнера». Насправді вони вміють воювати, не будем говорити протилежне. Бо недооцінювати противника - це безглуздо, це великий прорахунок.
Малі штурмові групи у них були, максимум до 5 людей. Після того, як вони заходили у будівлю, до них йшли так звані верблюди. Це люди без зброї, з рюкзаками, де лежать боєкомплект, їжа, вода.
Бо штурмова група заходила «налєгкє»: спорядження нормальне, але вони були переважно в кросівках. І це молоді підготовлені хлопці. І спортивна підготовка у них була теж досить непогана. Це не були алкоголіки чи наркомани якісь.
Згодом до них підходило підкріплення.
Був випадок, коли ми їхнього старшого групи підстрелили. Інші відійшли. Ми швиденько забрали його, забрали радіостанцію і сиділи слухали противника.
І там же у Бахмуті я, до речі, й поранення отримав.
…Потім наш підрозділ вже працював на Запорізькому напрямку. Там доводилося брати в полон противника. Здебільшого це були зеки.
На тому ж напрямку були випадки, коли я брав участь у евакуації наших поранених.


“Я кажу пошепки російською: «Аткривай!». Звідти хтось: «Стьопа ти?». Відповідаю: «Я, братан!»


Одного разу я, два офіцери та оперативний черговий, бо усі солдати були на позиціях, пішли забирати наших поранених. Взяли з собою РЕБ у рюкзачку.
Треба розуміти, що коли ти займаєшся евакуацією, особливо важких поранених, то треба для цього більше людей, щоб була можливість мінятись тим, хто несе побратимів. А там пішки довелося йти нам вісім з половиною кілометрів.
Ми на точку евакуації тоді викликали наш квадроцикл, який був прилаштований саме для перевезення поранених. І на ньому забрали наших хлопців.
На той момент намагався ворог нас атакувати дронами. Щось ми РЕБом підглушили. А один дрон я збив з автомата.
Там же на Запорізькому напрямку ми з групою у сім людей за два дні взяли в полон одразу 13 росіян. Говорили з ними: вони думали, що українців уже тут немає, що тут поляки.
Ну і, пораненим їхнім ми надавали допомогу. Бо не хочеться уподібнюватись цим мерзотникам. Ті, кого ми взяли того разу, були з Далекого Сходу рф.
Також був випадок, коли знов групою у сім людей захопили ворожу позицію, на який перебувало одразу 30 росіян. Знов у полон частину взяли. Тоді ми до них зайшли під ранок. Пройшли наскрізь їхні позиції: виключно завдяки згуртованості колективу, тренуванням і рішучості.
Їхні спостережні пости просто нас проспали. Ми підійшли до одного бліндажа ворожого. Я кажу пошепки російською: «Аткривай!». Звідти хтось: «Стьопа ти?». Відповідаю: «Я, братан!». Вони вийшли, я їм одразу: «На землю!». У тому бліндажі їх п’ятеро було. Потім пішли далі по їхній позиції. Були у них і ті, хто приймав бій. Та це не допомогло їм. Бо в кожного з нас була думка лише про звільнення української землі.
Згодом ще у полон ми частину з них взяли. Ми просто навкруги них переміщались і кричали, що вони оточені й щоб здавались. Ввели їх в оману. Ми потім послухали перехоплення їхні. Так вони тоді думали, що нас багато і що ми всюди».


Колаж Віталія Солоного
Фото з особистого архіву Юрія
Євген Проворний