Яке це горе для матері - не знати, де її дитина…Жива чи поранена. У полоні чи десь у безвісті… Це біль, який не стихає ні вдень, ні вночі. Біль, що не має відповіді.
   Саме з таким болем уже чотирнадцять місяців живе наша землячка, волонтерка з команди ГО «Українська Жіноча варта», про яку ми писали, -Ельвіра ТАЦЮН із села Щасливе. Її син -24-річний Едуард, зник безвісти під час виконання бойового завдання у Курській області, у Суджанському районі, поблизу населеного пункту Кругленьке…


 - Чотирнадцять місяців  без жодної звістки, чотирнадцять місяців пошуків, чотирнадцять місяців надії…- з болем і слізьми в очах говорить мама.
За ці 14 місяців Ельвіра зверталася скрізь - до МКЧХ, до Координаційного штабу, писала листи до Лубінця, до омбудсменів… Як тільки бачу або чую, куди можна написати, - відразу пишу, -з болем розповідає Ельвіра.-  Навіть до Ватикану писала… І звідусіль відповідь одна: ми отримали ваш лист, але інформації немає…».


Коли координатор 117-ї бригади територіальної оборони Олена Русецька з міста Охтирка запропонувала родинам поїхати до Туреччини на зустріч із людьми, які можуть бодай трохи вплинути на переговори щодо полонених та зниклих безвісти, Ельвіра не вагалася ні хвилини…
  Єдина проблема - у неї не було закордонного паспорта.


 -  Я побігла до паспортного столу, -згодує жінка. - Мене вислухали і пішли назустріч. Я дуже вдячна працівникам - прийняли без запису, без черги…
   Жінка залишила роботу на свою волонтерську команду- людей, з якими працює вже третій рік.
 -Дівчата у мене молодці, - гооврить вона. -Ніколи не підводять. Я пишаюся, що працюю з ними…


  І поїхала. Поїхала з великою надією…
Ми всі спостерігали в інтернеті за тим, коли  представники родин українських військових із 14 бригад (і наша Ельвіра також) здійснили важливу поїздку до Туреччини. Метою було донести правду про українських захисників, які вважаються зниклими безвісти або перебувають у російському полоні, та передати офіційні списки з проханням про сприяння у їх поверненні додому.
   Два дні делегацію приймав Стамбул, а на третій день учасники поїздки вирушили до Анкари. Там відбулася символічна акція - було розгорнуто один із найбільших прапорів зниклих безвісти та полонених довжиною 170 метрів. Цей прапор став знаком пам’яті, надії та боротьби за кожного українського захисника.


 - У Туреччину приїхали не просто делегати, приїхали матері, дружини, сестри і побратими тих, чиї імена сьогодні болем відгукуються у серцях тисяч родин , -ділиться Ельвіра. – Щемно було слухати історію кожного воїна. Ми, українські родини, звернулися до турецької сторони з проханням посилити дипломатичні та гуманітарні зусилля задля повернення українських військовополонених та встановлення долі зниклих безвісти.


   Особливо зворушливою стала зустріч родин полонених та зниклих безвісти українців із Вселенським Патріархом Варфоломієм у Стамбулі, на Фанарі. Духовний лідер православних християн провів богослужіння за жертвами війни, яку розв’язала росія проти України. Під час молитви він згадав про зруйновані міста, мільйони вимушених переселенців, помолився за військовополонених та тих, хто втратив близьких через війну, а також наголосив на стійкості українського народу. Наприкінці молебню архієпископу Константинопольському подарували книгу «Jingle Bellz» Олексія Анулі - свідчення українського захисника про жахи російського полону ».


    Окремою важливою частиною поїздки стали зустрічі з представниками народів і спільнот, які підтримують Україну у боротьбі за свободу. Під час перебування в Туреччині я також мала нагоду зустрітися з представником кримськотатарської діаспори та представником незалежної Чеченської Республіки Ічкерії Абдулхакімом Шаптукаєвим.  Під час цієї зустрічі я вручила картину, яку вишила власноруч. Робота має назву «Крила нації». Ця картина символізує силу народу, який, попри втрати і біль, продовжує підніматися та боротися за свою свободу, гідність і майбутнє.
   Також відбулася важлива зустріч з Надзвичайним і Повноважним Послом України в Турецькій Республіці Наріманом Джеляловим.  Під час спілкування ми говорили про підтримку родин полонених та зниклих безвісти українських військових, а також про важливість міжнародної солідарності у боротьбі за їх повернення додому.
    Під час поїздки також відбувся показ документального фільму «Тиша - спільник злочину», створеного родинами військових. Стрічка стала зверненням до міжнародної спільноти із закликом посилити тиск на росію задля дотримання Женевських конвенцій.
    У Стамбулі Генеральному консулу України Роману Недільському та його дружині Людмилі Ельвіра передала українську ляльку-мотанку - символ сили, пам’яті та незламності української жінки. 


-  Коли я передавала ляльку, то зачитала слова, що пояснюють її значення, - згадує Ельвіра. – А сказала я наступне: «Ця лялька - мов тиха молитва, зшита з ниток пам’яті й любові. Вона стоїть у традиційному українському строї: біла вишита сорочка з широкими рукавами, темний фартушок, рясно прикрашений квітами, намисто з червоних коралів - як краплини серця. Кожен стібок на її одязі - це історія, кожна квітка - спомин про рідну землю. У її руках - червоне серце. Воно не просто символ любові, а знак болю, який українська жінка носить у грудях. Болить за сина, що не повернувся. За чоловіка, який тримає небо над нами. За дім, що став руїною. Але серце вона тримає міцно - не випускає, не ламається. Обличчя ляльки без рис - бо це образ кожної з нас. Матері, дружини, сестри. Тієї, що плаче вночі, а вдень тримається. Тієї, що пече хліб, плете сітки, молиться і чекає. Вона не кричить - вона мовчить. Але в цій тиші - сила. Бо українська жінка може бути пораненою, але ніколи – зламаною»…
Користуючись нагодою, дякую богодухівській майстрині з золотими руками Любові Подолінній, яка виготовила спеціально для цієї поїздки мотанку.


   …Наша розмова з Ельвірою відбулася у перші години її приїзду на рідну землю. 


-  Душа рветься від відчаю, що не можу нічого зробити… - зізнається Ельвіра. – Мій любий Едік, де ти…
Не можна без сліз все це навіть слухати. А як матерям це витримати? Вони ж щодня чекають звістку, чекають дзвінка. Діти щовечора дивляться у вікно. Дружини не втрачають віри…
-   Ми повернулися додому з надією, що наші голоси  були почуті, а зроблені кроки наблизять день, коли всі наші українські захисники повернуться на рідну землю, - говорить мати. 


 Поки не повернуться всі захсиники - боротьба триває…І  наша Ельвіра, як і тисячі матерів, не здається. Так, поки  є надія - материнське серце не дозволить зупинитися…
Тетяна ЛУЧИНСЬКА