Після кожного обстрілу в містах повторюється одна й та сама сцена. Щойно рятувальники гасять пожежу, а люди оговтуються від вибухів, у соцмережах починається інша війна - війна хейту та звинувачень у коментарях. Часто під ударом опиняються журналісти, які роблять свою роботу та висвітлюють наслідки російських атак.
Фото розбитих будинків, відео палаючих вулиць, кадри зруйнованих шкіл чи лікарень - усе це викликає хвилю коментарів про нібито «наведення» ударів. Люди пишуть, що саме журналісти «здають локації», хоча більшість матеріалів публікується вже після прильотів, із дотриманням правил інформаційної безпеки. Існують правила журналістської етики, а також є , що дає право журналістам висвітлювати інформацію та події в країні, а також зміни в якому прописані обмеження поширення певної інформції як точні геолокації та координати, прямі стріми, фото і відео воєнної техніки, маршрути, популяризація держави-терориста...
Медіа узгоджують матеріали з військовими або свідомо відкладають публікації. Але в момент страху та емоцій людям простіше звинуватити того, хто стоїть із камерою біля руїн, ніж замислитися над справжніми причинами ударів.
Суспільство не задумується про реальні випадки співпраці українців з ворогом. Правоохоронці регулярно повідомляють про агентів та інформаторів, які за гроші передають російським спецслужбам координати об’єктів, позицій чи інфраструктури. Скільки було випадків коли засуджували саме богодухівців за розповсюдження інформації? Саме такі люди свідомо працюють на ворога, однак чомусь гнів спрямовується не на них, а на тих, хто документує наслідки злочинів.
Журналісти сьогодні - це не лише люди з камерами та диктофонами. Це свідки війни, які фіксують докази російських атак для світу й історії. Саме завдяки їхнім матеріалам міжнародна спільнота бачить зруйновані міста, поранених людей і масштаби трагедії, яку переживає Україна.
І поки російська пропаганда намагається посіяти недовіру до медіа, важливо пам’ятати: показати злочин - не означає його скоїти.
