Мама Героя Віталія Фатича – Ганна Микулинець – ось уже рік, як не знімає чорної хустини…Біль і розпач в її очах, постійно сльози і спогади…Вона щохвилини пригадує кожну розмову, кожну зустріч, кожне слово свого рідненького…
Віталій Іванович Фатич народився 14 лютого 1980 року на Львівщині. І, як і багато українських дітей, ріс у родині, де завжди панували турбота, любов і підтримка.
У 1995 році сім'я переїхала на Харківщину, до села Корбині Івани. Віталію тоді було 15, але він був як батько для сестри і брата, а для мами -надійним помічником і мудрим порадником.
Нелегке було життя у 90-ті. Мама сама виховувала трьох дітей. Тож Віталій, відчуваючи відповідальність за родину, постійно тяжко працював, їздив на заробітки, знав ціну кожної копійки.
«Мамо, в тебе гроші є?» -це було завжди його першим запитанням до матері, коли телефонував, чи приїздив додому.
- Син завжди був поруч, коли я потребувала допомоги, - зі сльозами в очах пригадує мама Ганна Данилівна. – Такого турботливого сина у світі більше не знайти. Пригадую, у мене стався інсульт – Віталій одразу примчав, заспокоїв, підтримав…Так було завжди.
До початку повномасштабного вторгнення Віталій працював за кордоном, у Польщі. Завжди турбувався за родину в Україні. 24 лютого він зателефонував зі словами: «Тримайтеся, рідненькі, я вам вислав кошти, купуйте все необхідне». Постійно телефонував, турбувався, дбав.
У Віталія давно вже була «карта побуту» у Польщі, він міг би не повертатися в Україну. Але не зміг. Разом із земляком Олексієм Ващенком (котрий теж на той час був на заробітках за кордоном), повернулися на рідну землю. Мужні чоловіки одразу пішли до військкомату добровольцями. Проходили навчання в одному підрозділі. А потім війна
- Мій син Василь, зустрічаючи брата з Польщі на вокзалі, просив його не поспішати йти одразу на війну, але Віталій, як це йому притаманно – чітко і твердо сказав: «Малий, я знаю що роблю», і вилиці його заходили, - розповідає мама.
Мужній чоловік, патріот, без роздумів повернувся додому. Він не міг залишатися осторонь у той момент, коли його рідна земля потребувала захисту.
Віталій завжди казав: "Мамо, я Богом хрещений, Богом обережений". Ці слова були виразом його віри і надії, що Божа рука завжди буде над ним. Власне, бог і доля не раз його рятували.
Сержант, командир взводу, він служив у 92-й Окремій штурмовій бригаді. Хлопці дали йому прізвисько «Шахматист», бо в нього було особливе вміння витягувати поранених хлопців з поля бою, рятуючи їх від смерті. І діяв чоловік швидко, навіть супершвидко, пересуваючись у своєрідному «шахматному порядку».
Орден «За мужність» він отримав, коли рятував побратимів після ракетного удару. Тоді вцілів сам і врятував багатьох своїх хлопців. Свого друга, родом з Полтави, довелося витягувати із величезної вирви, у прямому розумінні - частинами…Для Віталія це був величезний стрес, його психіка просто «горіла». Чоловіку дали невелику відпустку, на 10 днів, щоб відпочив і набрався сил.
Потім знову були бої, втрати, розпач і біль…
ВЕСЬ ТЕКСТ- У ГАЗЕТІ "МАЯК" ВІД 11 ЖОВТНЯ