Іван ТУР -родом з Вінницьких Іванів. Закінчив неповну сільську школу, вивчився на тракториста-машиніста у місцевому ПТУ. Працював трактористом і у фермерів, і на будівництвах, і на підприємствах.
Досі з вдячністю згадує керівників фермерського господарства Володимира Гапонцева і Олександра Скорика (МК «М’ясний»), які багато у чому свого часу допомогли молодому чоловікові.
Власне, Іван весь час працював, ніколи не сидів без діла. Повномасштабна війна застала його у Харкові, де трудився на Харківській бісквітній фабриці.
У перші ж дні нападу росії на Україну 38-річний чоловік вирішив йти захищати Україну.
- А на 8 березня я зробив жінкам подарунок – записався добровольцем на фронт, -посміхаючись, ділиться співрозмовник. – У мене часу і вибору не було. Бо я власними очима бачив, як кацапи йшли на Харків, як уже окуповували та знищували наші міста і села. Якщо не я, то хто?
Іван ТУР воював у 113 окремій бригаді 125-го батальйону ТРО.
Хоч у нього за плечима не було військової служби, все ж було велике бажання захищати рідну землю і бити ворога. Швидко опанував навики кулеметника, і, як кажуть, - у бій…
Пізніше, помітивши організаторські здібності вояки, Івану довірили бути командиром відділення, взводу.
- Для мене завжди мої хлопці і їхнє життя стояли на першому місці, -розповідає захисник.- Побратими розраховували на мене і я не міг їх підвести. Ми ніколи не кидали своїх хлопців, трималися до кінця разом.
Валки, Зміїв, Чугуїв…Кремінна…Звільняли Вовчанськ, Куп’янськ, Ізюм, Лиман…
Найжахливіше згадувати Івану ті моменти, коли втрачав хлопців…
Коли ти в обід ділиш з людиною шматок хліба, а через годину дізнаєшся, що побратима вбито, -це дуже страшно і боляче, - розповідає земляк.
Інколи були такі ситуації, що через сильні обстріли на позиції хлопців неможливо було під’їхати, щоб підвезти необхідні продукти, тож часто ділили одну банку тушонки кілька днів на всіх.
Пригадує, як його було поранено, і привезли до лікарні Слов’янська, одна медсестричка сказала:
- Молодой человек, как вам не стыдно. Вы бы могли хотя бы руки помыть…
Івана це не просто засмутило, а розгнівало. Згадав що по кілька тижнів не те що руки помити ніде було, а хлопці навіть воду з калюж пили…
…Є у спогадах і позитивне.
- Щемно-приємно було дивитися на людей зі звільнених територій, - розповідає чоловік.- Як вони раділи нашому приходу! Дехто всі ті місяці окупації зберігав українські прапори, ризикуючи життям, щоб у момент звільнення населеного пункту жовто-блакитний стяг майорів як символ єдності і незламності нашого народу.
Ми пригощали жителів, ділилися тим, що маємо. Часто між собою ми говорили – жартували: «Руський ленд-ліз» інколи працює досить непогано». Адже після окупантів лишалися трофеї – і зброя, і харчі. Чому б не використати за призначенням?»
… Івана сильно поранило 8 грудня 22-го під Кремінною. Якраз через кілька днів після того, як повернувся з невеликої відпустки: одружився з коханою жінкою. Ніби на крилах летів на війну, знав, що його вдома чекає дружина.
Детальніше- у газеті "МАЯК" від 12 квітня