Богодухівець Костянтин Сергійович Домніч - навідник у 37-й окремій бригаді морської піхоти. Позаду вже чотири роки запеклих боїв: штурми в Авдіївці, контрнаступ 2023 року, поранене осколком плече, переведення в артилерію, пекельна Херсонщина, Донеччина, Приазов'я... Проте, коли дивуєшся його залізній стійкості, він лише втомлено посміхається, адже насправді його життя - це дивовижний роман, де знайшлося місце і для помилок, і для великого таланту, і для тихої, але непохитної любові до рідного дому…
Цей чоловік уже чотири роки поспіль носить важку броню морпіха та артилериста, хоча понад усе на світі любить слухати тишу своєї майстерні, коли працює з деревом, і відчувати, як під гострим різцем оживає звичайний шматок дерева...
Коли переступаєш поріг будинку Костянтина Домніча, одразу помічаєш: тут живе людина, яка вміє творити красу власними руками. Великий дерев'яний стіл із художнім різьбленням і випалюванням по дереву, полички, меблі, декоративні вироби - майже все зроблено ним самим. До кожної речі він доклав не лише майстерність, а й душу. Складно повірити, що ці сильні, натруджені руки, які ще кілька років тому обробляли дерево, сьогодні тримають зброю і вже четвертий рік захищають Україну на найгарячіших ділянках фронту.
…У кожної людини свій шлях до Бога, до себе і до фронту. Коли ми розмовляємо з військовими, то найчастіше чекаємо від них красивих слів про обов'язок чи плакатний героїзм. Але справжня, невигадана війна говорить зовсім іншими голосами, такими, від яких стискається серце.
Найбільша гордість і найбільша радість Костянтина - його донька Таня, яка живе у Харкові. Про неї він говорить зовсім інакше, ніж про себе, на обличчі чоловіка одразу з'являється тепла усмішка, а в голосі - особлива ніжність. Для батька вона була і залишається головним стимулом вистояти, повернутися живим додому і знову сісти разом за той стіл, який він колись власноруч виготовив…
Сам про себе Костянтин розповідає небагато. Не любить голосних слів, не прикрашає власної біографії, не називає себе героєм. Усе життя він звик більше працювати, ніж говорити.
Народився 26 лютого 1986 року в селі Щербаки. Коли навчався у другому класі, родина переїхала до Богодухова, саме тут і минули його шкільні роки, тут пройшла молодість.
У школі, зізнається, вчився не дуже - не любив сидіти над підручниками. Але був один кабінет, куди він біг із палаючими очима -кабінет праці.
- У мене праця був найулюбленіший предмет, -ділиться співрозмовник. –Я там і старостою гуртків був…Найбільше любив працювати з деревом.
А потім вдосконалив уміння і навички. Де? Коротко каже, що «Життя навчило». А потім розповів чесно. Про дурні компанії, куди попав замолоду. «Попав не туди, куди треба…- розповідає земляк. - Отам, за ґратами, старші чоловіки й показали, як звичайне поліно перетворити на диво. Це ж красиво…»
Та помилка лишилася в минулому, а любов до дерева - на все життя. Костя став справжнім майстром. До повномасштабного вторгнення працював на будівництвах, робив ремонти. А у вільний час облаштовував власну майстерню, де робив меблі, інші вироби, різав витончені шкатулки. Навіть переселенці, які на початку війни приїздили на Богодухівщину, привозили до Костянтина своїх дітей, щоб він показав їм це магічне ремесло. У його квартирі й досі стоїть його найбільша гордість - величезний, власноруч вирізаний стіл і розкішне дзеркало.
«Яка війна, мамо? Лягай спати…»
Ніч на 24 лютого 2022 року застала Костянтина там, де він почувався найщасливішим - у сараї-майстерні. До пізньої ночі він порпався з деревом, щось виточував, дихав запахом стружки.
- Заходжу в хату під ранок, а мама плаче, каже: «Війна почалася! Що ти там сидиш, що ти робиш?» -згадує Костя.- А я не повірив. Кажу: «Та яка війна, мамо? Лягай спати, все нормально буде». А воно як бахнуло…
Костя не став чекати. Він твердо вирішив, що має бути там, де гаряче. Його двоюрідний брат пішов на фронт у перші дні, згодом мобілізували й рідного брата Дмитра. Мама через обстріли змушена була евакуюватися до Німеччини.
- Як я міг сидіти вдома, коли мої брати воюють? - каже чоловік. - Але мене пів року в військкоматі не брали. Через ту саму давню судимість. Відмовляли й усе. Тоді я дочекався Нового року, і прямо другого січня, коли всі ще святкували, знову прийшов. Вони дивляться: «Що ти знову хочеш?» Кажу: «Та на війну хочу!» І таки добився свого…
Потім була важка «учебка» на Дніпропетровщині, а далі - літак і навчання в Польщі. Іноземні інструктори готували з українських добровольців залізний кулак - штурмовиків для майбутнього контрнаступу.
Органи збирали у відра, а серце не витримало на позиції…
Перший його бойовий вихід у палаючу Авдіївку назавжди закарбувався в пам'яті. Тоді загинув перший побратим. А влітку 2023-го почалося те саме велике пекло - офіційний контрнаступ. Костя йшов першим, як гранатометник. Штурмував, поки ворожий осколок важко не пробив плече. Після шпиталю міцні руки майстра перевели в артилерію - став навідником. Поруч, у тому ж підрозділі 37-ї бригади, опинився ще один богодухівець- Паша.
За чотири роки Костянтин побачив стільки, що вистачить на кілька життів. Страшно стає тільки зараз, каже він, бо від новітніх ворожих дронів важко сховатися - не знаєш, звідки прилетить.
- За ці роки я стільки всього надивився…-згадує Костянтин, і на його обличчі з’являється сум.- Скільки побратимів там лишилося. Скільки без рук, без ніг на собі виніс. Декого взагалі доводилося у відра збирати… Якось ми захопили «підерський» бліндаж, засіли в ньому. Поки перезаряджалися, поруч прилетів перший снаряд танковий. Нашому ротному пробило голову навиліт, осколок зайшов через око. Ми вчотирьох підхопили його на ноші, тільки відійшли метрів сорок - і другий приліт точно в бліндаж, де лишилися всі інші наші хлопці. Їх усіх там привалило… Ми потім поверталися, а там органи ще живі ворушаться… Збирали, що могли…
Психіка й тіло не витримали такої концентрації людського болю. І не так давно, прямо на позиції, після чергового страшного обстрілу, у 40-річного чоловіка стався інфаркт. Евакуація, термінова операція в Дніпрі… Зараз Костянтину важко, потрібно довго обстежуватися в кардіологів...
Про не зняте кіно та жорстоку реальність…
Коли запитувала, чи зустрів він на війні справжніх друзів, Костя зітхає. Був у нього найкращий побратим - Іван із Києва. До війни Ваня працював на кіностудії, робив декорації. Два майстри швидко знайшли спільну мову, ділили останній сухар і цигарку.
- Ваня дивився, як я все руками вмію робити, і завжди казав: «Костян, ми з тобою після війни таке кіно знімемо! Ти мені такі декорації збацаєш!» -і його обличчя стає сумним.- Не знімемо… Загинув Ванька під Кринками. Може, з пів року тому його звідти забрали, бо не могли туди дістатися через постійні обстріли.
На запитання, чи не шкодує, що пішов туди добровольцем, Костянтин відповідає жорстко й чесно: «Ні, а що мені? Страшно? Дуракам не страшно. Перший раз було цікаво, а от другий раз, коли вже відчув усе на шкірі - отоді найстрашніше. Але іншого виходу немає, ми маємо захищати свою Україну».
- Ми іноді сміємося з хлопцями про це, балакаємо на позиціях, говорить Костянтин. -Реальність жорстока: кого застрелили - для того війна й закінчилася. Хочеться вірити в мир, але часом здається, що швидше ми закінчимося, ніж вона, війна. Отак воно зараз виглядає звідти, з окопів…
Маленьке місто великих доль
Кажуть, війна найсильніше змінює людей. Але вона змінює ще й міста. Особливо такі невеликі, як Богодухів, де майже кожен знає одне одного. Тут гостріше відчуваються втрати, тут важче проходити повз Алею Слави, бо за кожною світлиною - знайоме обличчя, сусід, товариш або друг…
Саме про це говорить і Костянтин Домніч, який днями приїхав у рідне місто:
- Менше знайомих облич стало. А найстрашніше - те, що мої друзяки тепер на Алеї Слави. Лежать там, під прапорами…
Але попри все, Богодухів для нього - єдине місце на землі, де дихається спокійно. Бо це маленьке місто, де кожен про кожного все знає. «Так само, як і про мене», - каже матрос.
Сьогодні Костянтин понад усе мріє про тишу. Про те, щоб нарешті зняти залізо бронежилета, зайти у свою майстерню, взяти в руки пахучий, теплий брусок липи чи дуба і просто різати меблі, шкатулки чи нові столи... Створювати життя своїми руками, а не захищати його ціною власного серця.
Тримайся, Костянтине Сергійовичу. Твій стіл у квартирі чекає на свого майстра. Чекає на тебе і весь наш Богодухівський край... Повертайся живим…
