Про весілля в родині поміщиків Голоперових у Богодухові говорили ще довго після того, як новина облетіла повітове місто, а очевидці спостерігали, як карета з молодятами проїхала з Харкова до родинного маєтку у Новософіївці. І не дивно, бо Павло Васильович віддавав до вінця свою старшу доньку Софію.
Нареченій ледь виповнилося шістнадцять, але вона попри свій юний вік була розумною, розсудливою і, звичайно, вродливою. Адже підкорила серце 33-річного вченого з Харкова Олександра Погорілка. Вінчання відбулося в Харкові в кращих аристократичних традиціях. Все було на найвищому рівні, а інакше й бути не могло – виходила заміж онучка самого Християна Івановича Гебенштрейта.
Дворяни Голоперови на Богодухівщині згадуються в архівних документах з першої половини ХІХ сторіччя. Представники цього роду проживали і в Зміївському повіті, зокрема, в слободі Асєєвці, що засвідчив 10-й народний перепис населення. Павло Васильович Голоперов внесений до дворянської книги Харківської губернії як поміщик Богодухівського повіту. Народився він 1831 року і прожив 74 досить щасливих літ. Він мав чин губернського секретаря, а дворянство Богодухівського повіту на зламі ХІХ і ХХ сторіч обирало його своїм предводителем.
Павло Голоперов мав дворянське походження, хоча і збіднілого роду. Його батько Василь Голоперов був російським офіцером, мати – Ремішевська Катерина Вінцентіївна – з польських дворян. Павло Васильович тривалий час мав скромну посаду в маєтку Х.І.Гебенштрейта в Шарівці. Зарекомендував себе порядною і чесною людиною. Господар шарівського маєтку не сумнівався, віддаючи свою доньку Олександру заміж за Павла Голоперова. І навіть більше того – 1867 року Християн Іванович виділив за дочкою багатий посаг, а ще – чималу ділянку землі біля села Софіївки, що розташована за 30 верст від Шарівки.
Окрилений щедрим подарунком Павло Васильович відразу взявся за будівництво нового маєтку на схилі великої балки за дві версти від Софіївки. Будівництво розпочав з чистого аркуша, тобто – в чистому полі. Він з небаченим ентузіазмом і любов’ю зводив стіни свого родинного гнізда, заслуживши повагу сусідів-поміщиків Кованьків.
Минув рік, і Олександра Християнівна народила свою первістку – доньку Софію в німецькому місті Дрездені. За взаємною згодою батьки назвали доньку Софією, як і їхній новий родинний маєток. Одночасно з будівництвом помешкання Павло Васильович працював управляючим маєтку генеральші Масолової в селі Братениці. Будівництво завершувалося, статки зростали, родина збільшувалася, міцно вростаючи своїм корінням у богодухівську землю.
1869 року народилася друга донька – Лідія, за нею сини – Павло, згодом Дмитро. Четверо дітей – як чотири опори цього дворянського роду. Всім їм батьки дали добру освіту, вивели в люди. Доньки вийшли заміж і виїхали до Харкова, а сини отримали у спадок величезні землеволодіння, які упродовж свого життя примножив хазяйновитий господар. А вже на початок ХХ століття Голоперови були серед найбагатших землевласників повіту.
Власники маєтку в Новософіївці вели світський спосіб життя. Взимку і на свята виїздили до губернського міста, мали там дворове місце і власне помешкання, мали широке коло знайомих, відвідували бали й аристократичні вечірки (там, до речі, й познайомилися Софія та Олександр), любили театр і світські розваги. Влітку господарювали в маєтку, милувалися навколишніми краєвидами, зокрема мальовничим Попівським Яром, річкою Рябинкою і каскадом ставків на їхніх землях. Молодь обожнювала прогулянки верхи.
Голоперови часто бували у Шарівському палаці у Гебенштрейтів, приятелювали з поміщиками Харитоненками, Кованьками, влаштовували в себе бали і прийоми. Відомо, що Павло Васильович був знайомий з професором Дмитром Івановичем Багалієм і запрошував його до себе в Новософіївку. Вчений прийняв запрошення. 1900 року Д.І.Багалій побував у Сумах у П.І.Харитоненка (домовився про археологічні розкопки в його маєтку і матеріальну допомогу експедиції), а на зворотному шляху із Сум до Харкова зупинявся у Новософіївці, оглянув, як і просив господар, земляні вали в його маєтку.
Окремо слід сказати про володіння Голоперовими нерухомістю в Харкові. Їхній дім стояв у Мироносицькому провулку. Поруч були презентабельні домоволодіння Алчевських, Гебенштрейтів, Ігнатіщевих. Впродовж певного часу Павло Васильович перебував на службі в губернському місті – в земській управі, у дворянському зібранні, в конторі Державного банку.
Будинок у Харкові Голоперови придбали 1876 року. Згодом дім подарували доньці Лідії, яка була одружена з дворянином Владиславом Володимировичем Кочетовим. А батьки збудували собі одноповерховий будинок (1888 р.) на земельній ділянці Олександри Голоперової, яка дісталася їй у спадок від Гебенштрейтів. Тут і жила родина Голоперових взимку і підчас приїзду в Харків. Будинок був непоказний і спроектований ймовірно архітекторами з маєтку Гебенштрейта.
…Весілля Софії Голоперової і Олександра Погорілка було гучним і яскравим. Ще живий був дідусь Християн Іванович Гебенштрейт, який щедро обдаровував молодят. Їхній шлюб був вдалим і за взаємним коханням. Олександр Костянтинович тоді перейшов працювати з університету до новоствореного Технологічного інституту. Він багато викладав і займався науковою діяльністю. Спочатку молоде подружжя мешкало в невеликій прибудові для викладачів при Технологічному інституті, а згодом переїхало до будинку на розі вулиці Чернишевської, який належав Софії Павлівні. 1884 року в родині Погорілків народилася донька Ксенія. А далі Софія Голоперова мало не через рік дарувала люблячому чоловікові сина або доньку. Талановитий вчений обожнював свою дружину. І саме це почуття в житті Олександра Погорілка стало справжнім стимулом до плідної діяльності.
У подружжя вже було семеро дітей, коли 15 вересня 1900 року перспективного вченого і педагога харків’яни обрали міським головою. На ту пору він уже встиг попрацювати на благо міста (був гласним міської думи, а також у складі так званої «електричної комісії»). Це за його участі в складі комісії в Харкові з’явилося вуличне освітлення та інші нововведення, котрі спонукали харків’ян віддати свій голос за Олександра Погорілка. Посаду міського голови він обіймав упродовж трьох каденцій, що свідчить про високу довіру з боку громади та про особисті якості і організаторські здібності. Дехто по праву вважає, що то був найуспішніший період в історії Харківського міського самоврядування. В галереї міських голів Олександр Погорілко посідає одне з найпочесніших місць.
Робота мера за тієї неспокійної, сповненої революційних настроїв і потрясінь вимагала багато сил, енергії і здоров’я. Останнього у Олександра Костянтиновича якраз і бракувало. Він давно мав проблеми із серцем. Софія Павлівна піклувалася про чоловіка, як могла оберігала від зайвих хвилювань, дотримувалася порад лікарів, турбувалася про його лікування на кращих європейських курортах. Родичі і знайомі інколи дивувалися, звідки у сільської панянки стільки життєвої мудрості, подружньої і материнської любові.
1912 року під час лікування і відпочинку в Кисловодську Олександр Погорілко помер. Його тіло привезли до Харкова, а ховали всім містом, Величезну втрату відчула не лише згорьована дружина, а й тисячі небайдужих харків’ян. Сімома роками раніше Софія Павлівна пережила іншу велику втрату – помер її батько Павло Васильович Голоперов. Тож на плечі тендітної жінки випало нове випробування. На час смерті Олександра Костянтиновича найстаршій дочці Ксенії виповнилося 28 років, найменшому Павлові – лише вісім…
А тим часом у маєтку в Новософіївці у братів Голоперових справи були невтішні. Землі, які справжній господарств упродовж життя лише примножував, сини розпродавали наліво і направо. Розквіт дворянських гнізд добігав кінця. Як свідчить статистика, в Богодухівському повіті найбільшу розпродавали землі дворяни Голоперови – Павло та Дмитро. За період з 1910 року по 1913 рік вони продали 150 ділянок землі в основному від 1,9 до 17,9 десятин. Найстрашніше було попереду. Більшовицька влада нанесла останній удар по дворянству. Землі були конфісковані, а маєтки просто розграбовані. Вже 1920 року в Харкові було націоналізовано будинки Голоперових. Так, двоповерхова комфортабельна оселя, зведена свого часу міським головою Олександром Погорілком була націоналізована і розділена на 27 окремих квартир. В одній з них площею 14,5 квадратних метрів дозволили проживати донькам колишнього мера Надії та Ксенії.
Сьогодні немає навіть залишків стін та підмурків від колишнього маєтку Голоперових у Новософіївці. Нові господарі на їхніх землях розорали навіть земляний вал, яким Павло Васильович намагався привернути увагу харківського вченого Д.І.Багалія. Єдине, що залишилося незмінним, це мальовничий слобожанський ландшафт, це три чарівні ставочки – неначе три блакитні намистини, -- котрі деякою мірою об’єднують Воскресенівку, Новософіївку і Дмитрівку в єдину композицію, в єдину симфонію краси цієї землі і цього світу.
А щодо людської пам’яті, то вона здатна не лише забувати і стирати певні історичні події, а й здатна повертати із небуття те, що здавалося поховане назавжди…
Наталія Могилевська
