Вітання, дорогі друзі і подруги!

Сьогодні кілька годин провела у поліклінці, аптеках , у місті. Багато спілкувалася з людьми. Власне, завжди люблю такі "виходи" до людей, бо є можливість почути багато думок, дізнатися щось нове. Такі зустрічі для мене іноді як світлий промінь на душу, а деколи - щем, який не відпускає цілий день. Всяке буває, але зазвичай це своєрідний мікс. Та головне -завжди приходиш до редакції чи додому з новими думками, роздумами, інколи -плітками -але ж це нормально, то життя...
Хочу поділитися кількома ранковими історіями. Без філософії. Але, можливо, хтось себе впізнає.
Що було в сьогоднішньому ранку?


Перше. Що приємно вразило. На прийомі в одному з кабінетів поліклініки нас з медикинею застала Хвилина мовчання. Вона одразу сказала: "Хвилина мовчання", відчинила вікно, де з Будинку культури чулася сумна мелодія - і ми разом з нею вшанували загиблих у війні. Це було щемно.


Друге. Одна людина звернулася з такою пропозицією: "Чому б у нашому місті не встановити на Алеї чи в іншому місці Дошку з іменами зниклих безвісти. «Ми говоримо про загиблих. Про полонених. А ці - ніби випали з мапи болю. Але кожне ім’я - це чиясь мати, дружина, дитина», - підкреслила землячка. І з нею важко не погодитися. Я згадала, як минулої неділі бачила в Охтирці величезний плакат у центрі міста із закликами "Не забуваймо про полонених і зниклих безвісти"…


Третє. Кілька людей висловили обурення призначення на сесіях Почесних громадян міста. "Чому не обговорюють кандидатури з населенням? Чому заздалегідь в газеті чи на сайті не пишуть про претендентів та їхні досягнення? Чому все це робиться кулуарно?" Особливо обурюються останнім призначенням одного із земляків. "Ми знаємо більше, ніж хтось думає, і прийде час- все стане на свої місця", - зауважила одна із рідних загиблого у цій війні.


Четверте. Почула запитання від дружини захисника: «Чому на державних святах, особливо таких як День захисника, на урочистостях немає наших воїнів, немає інвалідів війни, вдів? Невже вони не гідні цього? Але замість них - чиновники з квітами, і десятки фото в інтернеті…»


П’яте. «Таню, а чого у групі «Маяк» видалили публікацію про Алею, буквально через кілька годин?» - задає мені питання моя давня знайома, яку побачила випадково біля аптеки. Пояснила їй: пані Олена, авторка публікації(яка також була свого часу захисницею країни), не захотіла підписати прізвище, але була готова до дискусії офлайн або телефоном. Пост був опублікований. Але після кількох дзвінків, зокрема від людини, яку щиро поважаю, я зрозуміла: публікація викликала хвилю обурення серед рідних загиблих. Це було боляче і неправильно.Я поставила авторці умову: або публікація виходить з її підписом, або я змушена видалити пост.Авторка відмовилась підписуватись - тож допис було знято.
Звісно, скільки людей- стільки думок. Так було завжди. Але ця тема дійсно не на часі, оскільки тільки рідні Героїв мають вирішувати якій бути Алеї Пам’яті. Я мусила обирати - між свободою слова і болем тих, хто ховає синів.І я обрала… мораль. Бо Алея Пам’яті, певно, у цей час, це не про «бачення». Це про кров і сльози. Про те, що вирішують не жителі, журналісти, влада чи комунальники, а батьки, матері, вдови…
Так, ми як медіа, маємо давати кожному право на свою думку. Це основа свободи слова. Але є речі, які стоять вище за будь-які дискусії.


Сьогодні найголовніше - Перемога й мир. І ми всі маємо допомагати нашим захисникам і захисницям - кожен, як може.
- Допомагати?.. Та знаємо ми тих волонтерів - уже й квартири мають, і статки нажили, - з гіркуватою усмішкою кинула моя співрозмовниця.
Я спокійно відповіла:
-Ну, якщо не довіряєш мені чи комусь іншому - допомагай тим, кому довіряєш. Зараз зборів і потреб більш ніж достатньо.
Та Надія не заспокоювалася, зауваживши трохи роздратовано, трохи зверхньо:
-Та при чому тут ти? Чого ти все на себе приміряєш? Я ж узагалі кажу…
Я промовчала. Але це її «узагалі» ще довго крутилось у голові. Бо зазвичай так кажуть саме ті, хто не допоміг нічим. Навіть словом.
Та що там говорити…
Вже давно навчилась не реагувати на таких.Просто боляче, що їх так багато. І кожен із них щиро переконаний, що правий - ну просто на «всі сто»…


Шосте. Кільком людям, яких давно знаю, намагалася розповісти про тижневу «Маяківську акцію» -«Передплати районку за 500 гривень».Хтось вислухав, хтось кивнув, хтось віджартувався. Але результат, на жаль, один:«Грошей нема», «Усе бачу в інтернеті», «Взагалі не читаю друковану пресу»…
Ось так. Ну що ж, друзі і подруги, якщо не буде друкованої газети- то ніхто не буде вести і сайт, соцмережі, ніхто не буде писати пости…Прикро, що ми цінуємо те, що втрачаємо…
Я завжди згадую історію охтирської газети «Прапор Перемоги». Вона була старшою за «Маяк», мала свого читача, свою історію. Але в перші роки повномасштабної війни її просто не підтримали. І вона канула в лету.
А згодом читачі «прокинулись»:«А де газета?», «Що робити?»
А вже нічого не можна було зробити. Запізно.


Сьоме… Ну, це так – «сьоме», для краси. Бо, здається, всі «новини» вже назвала, але цифра «шість» мені якось не до душі. А от «7» подобається))
А тепер - трохи приємного.
Я випила кави. Купила парфум - «на розпив», як годиться. Напахтилася - і з гарним настроєм, підкріплена лате і гарними емоціями та запахом, пішла в редакцію творити добрі справи:готувати черговий номер газети, спілкуватися з однодумцями на онлайн-зустрічі, нагадати землякам і землячкам про «Маяківський розіграш» на підтримку ЗСУ.
І ще багато всього - бо життя триває, і кожен новий день дає шанс зробити щось хороше.
Обіймаю кожного і кожну, хто поділяє просту, але таку важливу думку і мою філософію життя: «Будьте добрішими одне до одного. Ставтесь до людини так, як хотіли б, щоб ставились до вас»
Слава Україні. Слава тим, хто тримає небо, фронт і правду.
А ми - продовжуємо працювати для любих передплатників і передплатниць, ні на мить не забуваючи хто дає нам таку можливість...