Коли я чую пісню про білу хату, що у цілому світі одна, де пахне любисток і мята, у памяті зринає мого дитинства біла хата. А навколо неї – сад, кущі калини і бузку від хати до воріт. Пригадується дзижчання бджіл і замислений на призьбі сірий кіт. Високі груші, вишні, яблуні в цвіту. Далі – мальви, чорнобривці. На дереві – красень-одуд, десь кує зозуля, відраховуючи роки життя.
В хаті – саморобний стіл, на покуті в рушниках ікони, лампада. На ліжкові височать вишивані подушки. Травичка на підлозі наповнює світлицю духмяною свіжістю. Потріскуючи, горить вогонь у плиті.
Пригадую себе у вишиванці, босоніж серед квітів, сонце зустрічаю. А коли надходить вечір, родина збирається за столом. На скатертині парує картопля, огірки, капуста… Повний місяць зазирає у вікно, неподалік соловейко витьохкує свої пісні. І вже спати час, та не заснеш, тривожать якісь думки…
Матуся любила стояти біля хати, вдивляючись вдалечінь, туди, де дорога бігла змійкою, здається до самого горизонту. Та біла хата зі мною на все життя, бо дарує мені хвилюючі спогади, допомагає берегти пам'ять поколінь, історію свого роду.
Любов Ручка, самодіяльна художниця з Валок, уродженка села Полкова Микитівка